Марк почервонів і несміливо показав пальцем на рамку з фотографією.
— Можна подивитися?
Марина Єзерська здивовано підняла брови, проте посунула фотографію до школяра. Зауваживши, як розгублено забігали його очі, тицьнула пальцем у скло.
— Ось це Софія.
Хлопець обережно взяв рамку до рук і втупився в худорляву, середнього зросту дівчину, на яку показала завуч. На знімку півтора десятка всміхнених підлітків згуртувалися довкола зовсім іще молодої Марини Єзерської. Позаду них височіла триповерхова дерев’яна садиба з укритим червоною черепицею дахом, іще далі, поплямовані тінями від купчастих хмар, громадилися гори. Софія Ярмуш стояла збоку, трохи позаду однокласників, через що складалося враження, наче вона сторониться їх. Єдина з усіх не посміхалася. Марк схилився над рамкою, ледве не торкнувшись скла носом. Вилицювате обличчя, темні очі, мініатюрний ніс. Тугі русяві кучері робили голову Софії зовсім круглою, і це створювало ілюзію повноти, проте, придивившись, хлопець збагнув, що насправді все навпаки: дівчина мала виснажений, майже анорексично худий вигляд.
— Ви сказали, що вона була дивачкою. — Марк підняв очі від фотографії. — Що з нею було не так?
Погляд Єзерської знову став нечітким, наче затягнувся димом.
— У молодших класах Софія говорила, що бачиться із мамою.
— Але ж… — Хлопчак застиг із відвислою щелепою.
— У класі знали, що її мама померла. Про таке раніше чи пізніше дізнаються. Попри це, Софія розповідала, що ночами зрідка бачиться з матір’ю. Її переконували, що це сон, а вона заперечувала, доводила, що мама насправді приходить до неї. Зрештою через упертість її почали уникати. Шкільного психолога на початку 2000-х у нас іще не було, і я мусила сама розбиратися. Спробувала поспілкуватися з дівчиною. Під час розмови вона розплакалася, проте не відступилася: бачила маму, і все. Наступного дня до школи з’явилася її бабця, дуже перепрошувала, пояснювала, що Софії часом сняться кошмари, і пообіцяла, що онука більше не казатиме дурниць і не лякатиме однокласників. Я відповіла, що вона нікого не лякає, а сама подумала, що це якийсь дуже дивний кошмар, адже Софія ніколи не бачила своєї мами, і якщо мама їй так часто сниться… — Завуч умовкла. Її погляд остаточно просвітлів, і вона втупилася в хлопця з виглядом людини, що отямилася після наркозу. — Марку, поясни, будь ласка, чому ти про це розпитуєш.
Маркове тіло затопило пекуче бажання піти.
— Я не розпитую, я так… — Він витиснув із себе посмішку, проте таку кислу, таку щемливо несправжню, що вчителька скривилася. — Марино Антонівно, вибачте, я забув, на мене вдома чекає мама.
Він підвівся. Єзерська звела брови, подалася вперед, переборюючи химерне бажання схопити хлопчака за руку.
— Стій. Ти сказав, що хотів дізнатися, де Софія зараз. Навіщо вона тобі?
Марк позадкував.
— Це знайома однієї родички… тобто родичка моєї знайомої просила… і я просто… ну, так.
— Марку! — підвищила голос Єзерська.
Проте хлопчак вдав, що оглух, і кулею вилетів із кабінету.
58
У п’ятницю, 8 квітня, Маркові зняли пов’язку, і в дзеркалі вестибюля травматологічного відділення Центральної міської лікарні він уперше роздивився зарубцьовану рану над правим оком. Шрам утворився нівроку. Хлопець хвилину не міг відвести від нього ошелешеного погляду. Половина правої брови щезла. Рубець витягнувся на добрі п’ять сантиметрів над надбрів’ям, перетинав увесь лоб і сягав коренів волосся — здаля він нагадував фотографії розколів у марсіанській корі, які Марк бачив на сайті NASA. Окремі зарубцьовані відгалуження заповзали на скроню. Хлопець поворушив шкірою на лобі й скривився: огидний червоний шрам запульсував, як черв’як.
ebooksa