За хвилину хлопчак зіп’явся навкарачки та, притримуючись за стіну, повільно випростався. Рушив до розколини. Вітер свистів так, що закладало вуха. Коли Марк опинився за крок від тріщини, потік повітря підхопив його й затягнув у просвіт між скелями. На кілька секунд Марк прилип до щілини, наче шматок паперу до труби пилосмока. Якби тріщина була ширшою, хлопця протягло б крізь неї й викинуло б на протилежний бік. Упершись руками в гострі краї, Марк спершу звільнив тіло й відсунувся, а потім витягнув шию та визирнув крізь розколину. Він так сподівався побачити море, що від несподіванки глухо рохнув. Інших гір за хребтом не було: хлопець дістався найвищої точки. Відразу за тріщиною чорніло провалля. Марк пополотнів. Він так і не наважився підступити ближче, нахилитися і глянути вниз — можливо, нижче схилом були виступи, проте звідти, де хлопець стояв, здавалося, що східний бік гряди є цілковито прямовисним. Марк спрямував погляд удалину. Від хребта, на крайці якого він причепився, аж до горизонту, скільки сягало око, стелилася безживна вбога рівнина. Лиш де-не-де над рудувато-сірою горбкуватою землею підносилися плескаті пагорби, що формою нагадували столові гори. Сплющені вершини цих пагорбів укривала дивна блискучо-чорна порода. Марк узяв бінокль у ліву руку та приклав до очей. Крізь об’єктиви побачив міріади гострокутних чорних каменів, що всіювали поверхню пустелі довкола «столових гір», а також закручені вітром піщані вихори, котрі, звиваючись, повільно кружляли в химерному танці. Окремі чорні уламки були завбільшки з письмовий стіл у його кімнаті. Хлопчак міг тільки здогадуватися про їхню природу.
Марк перевів погляд ліворуч. Мертва земля сягала горизонту. На півночі не було нічого, крім пагорбів із пласкими вершинами, блискучих уламків і схожих на привид піщаних вихорів, які, немов живі, пульсували в нагрітому сонцем повітрі.
Хлопець опустив бінокль, спритно проскочив повз тріщину та припав до стіни ліворуч від розколини. Долоні спітніли так, що після них на кам’яній поверхні залишалися вогкі відбитки. Марк узяв бінокль у праву руку, підніс його до очей і подивився праворуч. Удалині — так далеко на півдні, що хлопець ледве розрізняв у бінокль, — біліла смужка прибою.
Насамкінець Марк обстежив прилеглі до гірського пасма зе´млі, що лежали в затінку схожого на крокодилячий хвіст хребта, проте нічого вартого уваги не виявив: понуро-сірий ґрунт і скупі розсипи чорних каменів.
Хлопчак відклав бінокль, розвернувся обличчям до сонця та присів, звісивши ноги з карниза. Помалу переварював побачене. Родюча долина із дерев’яним котеджем виявилася крихітною оазою, притиснутою скелями до моря, з усіх боків оточеною мертвою пустелею. Марк озирнувся та ще раз окинув поглядом безплідні землі на сході. Чи існують схожі оази за ними? Як далеко простягається пустеля? Чи можна її перетнути? Хлопець повернув голову й оглянув долину. Мозок напружено запрацював. Якщо роздобути достатньо міцну альпіністську мотузку, то, закріпивши її один кінець біля розколини, можна спуститися по ній до рівнини зі східного боку хребта. Далі можна робити склади з провіантом, поступово віддаляючись від «місця висадки», — так робили Руал Амундсен та інші полярники, намагаючись дістатися до Південного полюса… Марк уже зважував, які продукти покидатиме у сховках, коли раптом розгледів унизу, в долині, Соню. Дівчина стояла під дубом, неподалік купи сірих валунів і, задерши голову, дивилася на нього. Хлопець підняв руку й помахав їй. Соня не зводила з нього погляду, проте не відповіла.
Марк знову повернувся до розколини. Ідея з розкиданими вздовж маршруту складами не здавалася нездійсненною. Для її втілення знадобиться чимало часу, та часу в нього напевне буде вдосталь. Він зможе зберігати у сховках уже готову провізію, наприклад, запечену картоплю. І ще воду, звісно, без води ніяк. Картопля не зіпсується, і тоді він харчуватиметься нею на зворотному шляху…
Марк сів прямо. Соня чомусь не йшла з голови. Сонце та вітер сліпили його, хлопчак мружився та не міг позбутися відчуття, що щось негаразд. Щось було з біса неправильно і, немов камінець у черевикові, муляло. Певна річ, з такої відстані Марк розрізняв лише силует, утім, бачив достатньо, щоби зрозуміти, що Соня дивилася на нього. Якщо він зі своїм далеко не ідеальним зором побачив дівчину проти сонця, то вона мала так само, якщо не краще, бачити його. Він помахав. Чому не помахала вона?
Від вітру засльозилися очі. Марк згадав про бінокль. Витягнув його з-під пахви, притулив до очей і скерував скельця на підпертий валунами дуб.
Під деревом нікого не було.
61
Було б помилкою стверджувати, що Віктор Грозан не любив сина. Відсутність виявів любові ще не вказує на те, що любові немає. Упродовж нетривалого періоду — відтоді як Марк навчився розмовляти, й до моменту, коли хлопчак пішов до школи, — Віктор іще якось намагався виявляти почуття. І річ була не в тім, що йому не вдавалося, проблема полягала в тому, що вияви любові викликали у Віктора незрозуміле почуття сорому та ніяковості. А ще йому не подобалося, коли на нього тиснули. У дитинстві, що більше Бібі вимагала щось зробити, то більшою була ймовірність, що Віктор проігнорує її. І коли Яна взялася натякати чоловікові, що він міг би проводити із сином більше часу, Віктор почав демонстративно віддалятися — навмисно затримувався на роботі, раніше йшов із дому, — а коли повернувся Арсен, узагалі відсторонився від виховання хлопця. Цікавитися, певна річ, не перестав, однак спостерігав за Марком із боку, ніби за чужим сином. Тепер Віктор розумів, що це неправильно, та не уявляв, як виправити ситуацію.
Чоловік напівлежав на своєму ліжку в спальні й, попри те що працював телевізор, тупився у вікно. За шибкою тихо шурхотів дощ. Після того як хлопчак подався гуляти (хоча Віктор не міг збагнути, де він може тинятися за такої погоди), чоловік безперестанку думав про сина. Він усвідомлював, що помилився, нагримавши на Марка, особливо зважаючи на пережите ним, але за час, який сплинув після їхньої розмови, не зробив нічого, щоб побороти власну дріб’язковість і першим наважитись на примирення.
Такі думки гнітили. Щоб виштовхати їх із голови, Віктор вирішив почитати. Раніше це допомагало, хоча за рік, що минув відтоді, як він улаштувався на роботу до «Затишної кімнати», Віктор не брав до рук жодної книги. Він пішов до вітальні й дістав із книжкової шафи роман Артура Гейлі «Вечірні новини». Яна купила книгу півроку тому, коли їздила у відрядження до Києва. Віктор вирішив узяти саме Гейлі, бо бачив, як минулого тижня за цим романом сидів Арсен. Чоловік повернувся до спальні, вимкнув звук на телевізорі, після чого, ні на що особливо не сподіваючись, розгорнув книгу. Віктор не помітив, як історія повністю поглинула його. Перша сотня сторінок зайшла на одному подиху. О пів на першу, на секунду відірвавши погляд від книги, він відчув, що зголоднів, одначе не захотів відволікатися від читання. Чоловік наче дивився фільм, у якому саме розпочалося викрадення сім’ї головного героя…
Рафаель, який допомагав Карлосу впоратися із Джессікою, затулив їй рота долонею, а іншою рукою заштовхав до пікапа. Потому сам заскочив до машини й скрутив її, вона кричала і відбивалася. Очі Джессіки були дикими. Рафаель рявкнув Баудельйо:
— Apurate![33]
Колишній лікар дістав із медичної сумки марлевий тампон, щойно просякнутий етилхлоридом. Приклав марлю до носа та рота Джессіки. Її очі миттю закрилися, тіло обм’якло, і вона втратила свідомість. Баудельйо задоволено видихнув, попри те що знав, що етилхлорид діятиме лише п’ять хвилин…
Погляд зірвався із рядка й несамохіть злетів вище. Віктор іще раз перечитав речення, з якого починався абзац: «Лікар дістав із медичної сумки марлевий тампон, щойно просякнутий етилхлоридом»… Воно ніби вирвало його зі сну. Думки повернулися до Марка, а потім перескочили на той день, коли вони з дружиною розгублено тупцяли на порозі 15-ї школи після розмови з директором Старжинським і Центнеровими батьками.
(
(ти тільки й розказуєш, як займешся сином)
(але в тебе ніколи немає часу…)
ebooksa