Соня замовкла. Її погляд перемістився кудись за Маркову спину, очі покруглішали — і вона зірвалася на ноги. Соня підхопилася так швидко, що Марку здалося, наче всередині неї розпрямилася гігантська пружина. Хлопець розтулив рота, щоб запитати, що сталося, проте не встиг. Тонкий пронизливий зойк, який ніби видерли із нутрощів дівчини, боляче хльоснув по вухах. Соня вискнула, затулила рота обома долонями, проте затихнути не змогла — безладні, панічні крики рвалися крізь пальці, і за мить окремі зойки злилися в неперервне нелюдське верещання. Марк несамохіть скривився, затулив вуха й лише тоді усвідомив, що дівчина продовжує перелякано витріщатися на щось за його спиною.
Хлопчак озирнувся через ліве плече.
За кілька метрів від них, біля одного з найменших валунів, стояла Юля Гришина.
Марк сам не зрозумів, як опинився на ногах. Соня продовжувала істерично горлати, її вереск шматував мозок, як шрапнель. Марковими венами ринув кусючий холод, хлопець заціпенів, неспроможний відірвати очей від Гришиної — чи хай там що постало перед ним у її подобі. На ній була світло-фіолетова з чорними смугами трикотажна кофта й сині джинси із розрізами на колінах — Юля часто ходила в них до школи. Гришина безперестану крутила головою, дрібними, рваними посмиками кидаючи її з боку в бік. Складалося враження, що вона намагається повернути обличчя до Марка чи Соні, проте не може зупинити голову в потрібному положенні — щоразу, коли каламутні, закляклі очі натрапляли на когось із підлітків, голова, немовби на розхлябаних шарнірах, просковзувала далі, і Гришиній доводилося ривком повертати її назад.
Вона скидалася на поламану механічну ляльку.
Соні забракло повітря, і вона похлинулася криком. На мить запала важка тиша. Марк, скориставшись цим, витиснув:
— Юля? — Терпка скам’янілість ширилася його грудьми.
Гришина зрештою зафіксувала обличчя в необхідному положенні. Вона втупилася в Марка, проте погляд залишався несфокусованим. На кілька секунд істота завмерла, а потім кліпнула — раз, удруге, втретє, — і після кожного підіймання повік її притуманений погляд ставав більш чітким і виразним. Соня знову надривно закричала, у воланні з’явився металевий призвук — голосові зв’я´зки сягнули крайнього напруження, — а Марк не зводив вирячених очей із Гришиної та, попри паралізуючий страх, подумав, що в її кліпанні було щось неосмислене, заледве не тваринне. Ритмічні рухи повік нагадували кліпання насторожено застиглої ящірки чи безмозкого папуги.
— Юля?! — ще раз бовкнув він.
І тоді Гришина, не видавши жодного звуку, рушила до нього.
Те, що Соня побігла до входу в будинок, Марк збагнув, коли її надсадний вереск почав віддалятися. Хлопець позадкував, а через два кроки розвернувся та помчав слідом. Він, хоч і був огряднішим, невдовзі наздогнав дівчину: Соня не могла заспокоїтися та надто багато енергії марнувала на крик. До ґанку вони дісталися майже водночас. Дівчина розчахнула двері й пірнула досередини. Марк затримався та озирнувся. Гришина на негнучких ногах дибала схилом. Істота намагалася бігти, проте ноги зашпортувались, і вона падала ницьма, завалювалася відразу всім тілом, не виставляючи рук, неначе комік з епохи німого кіно, проте миттєво підхоплювалася та, погойдуючись, продовжувала вперто дертися до входу в котедж. Марк переступив поріг і захряснув за собою вхідні двері.
У півтемряві будинку Соня нарешті перестала репетувати й лише тихо кавкала.
— Викликай ліфт! — вигукнув хлопчак. — Я потримаю двері.
Він обома руками схопився за ручку. Дівчина побігла на другий поверх, натиснула кнопку виклику ліфта й одразу метнулася назад. Щойно вона збігла зі сходів, з-за вхідних дверей долинуло поскрипування бетонної кришки: Гришина вишкреблася на ґанок. Спочатку істота, як і борсук, із розгону наскочила на двері — вони здригнулися, Марка кинуло в піт, — однак далі зупинилася та більше кидатися не стала.
Соня, не припиняючи притишено скиглити, наблизилася до вікна праворуч від дверей, відгорнула фіранку та виглянула в щілину.
— Що вона робить? — запитав Марк. Він чув якийсь шурхіт, проте за ручку Гришина не смикала.
— Вона… — Соня лячно хрипіла, нею тіпало, очі вилазили з орбіт. — Я не знаю… Вона хоче відчинити двері, але чи то в неї руки паралізовані, чи то вона не знає, як узятися за ручку.
Химерно викручені руки Гришиної нагадували металеві лапи дистанційно керованого маніпулятора. Істота намагалася схопитися ними за дверну ручку, проте пальці лише ковзали по дереву. Марк, не прибираючи долонь із ручки, на якийсь час розслабив м’язи і впевнився, що двері не зрушили з місця. Створіння в подобі Гришиної не могло чи не знало, як потягнути їх на себе.
Несподівано Соня затихла, відійшла від вікна і зупинилася за Марком. Її обличчя було страшенно блідим, в очах блищали сльози, нижня щелепа безвольно відвисла.
— Марку… — тихо покликала вона.
ebooksa