Арсен гмикнув, вклавши у гмикання всю, на яку був здатен, зневагу.
— Щоб можна було похезати в кабіні.
Федорівна по-черепашачому витягнула голову й втупилася в чоловіка біля ліфта. Їй знадобилося секунд десять, щоб сяк-так оговтатися.
— А у вас є на це дозвіл?
— А у вас є дозвіл сцяти просто в кабіні? — продовжував знущатися Арсен. Жінка вся сіпнулася, наче її вдарило розрядом. Марк стояв спиною та не озирався. Хлопця душив сміх. Дід відвернувся й мовив як ніби сам до себе: — Позавчора хтось не доїхав і зробив калюжу просто на підлозі. Отут. — Він тицьнув пальцем в одне з відер. — Смердить.
— Я нічого не чую.
— Дуже дивно, що не чуєте. — Арсен багатозначно глипнув на неї. — Часом не знаєте, хто б то міг бути?
Вероніка Федорівна була злегка звихнутою, та не дурною. Жінка не знала, чи справді хтось зробив калюжу в ліфті, чи той нікчема з неї глузує, проте розуміла, що спроби сперечатися за теперішніх обставин справлятимуть враження, мовби вона причетна до того неподобства й виправдовується.
Двері з гуркотом захряснулися.
Арсен подивився на онука, підморгнув і продовжив переливати воду з відра до тазика. Він вичерпав більше ніж половину відра, коли двері ліфта знову почали зачинятися.
— Оп! — Чоловік підставив під одну зі стулок плече, водночас зачерпнув воду з тазика й перелив одну чашку назад у відро, приговорюючи: — Добре. Дуже добре.
Марк присів біля діда. Той відхилився від дверей ліфта, виждав, перевіряючи, чи вони не зачинятимуться, а тоді поклав руку на онукове плече.
— Як я й думав: десь двадцять п’ять кілограмів. Два повні відра, штатив, літр води в пляшці й трохи більше ніж третина відра. — Арсен підвівся, взяв котушку з нитками й зайшов до кабіни. Поглянув на Марка й узявся пояснювати: — У кабіні зараз надлишок ваги, якраз достатній, щоб спрацювали датчики. Тепер я прив’яжу кінець оцієї нитки до смужок скотчу, що фіксують пляшку. Другий кінець ти триматимеш під час запуску ліфта. Нитка не завадить дверям кабіни зачинитися.
Мізинцем притримуючи край скотчу на штативній головці, Арсен обкрутив смужки скотчу й зав’язав вузол, не затягуючи нитки. Потім повільно прибрав мізинець, стежачи, щоби скотч не відклеївся.
Розкручуючи котушку й повільно задкуючи, чоловік вийшов із кабіни.
— На, — вручив котушку онукові. — Суть ухопив, ні? Не заходячи до ліфта, я натисну кнопку й відсмикну руку. Ваги в кабіні достатньо, двері зачиняться, й ліфт поїде. Щойно він рушить, ти потягнеш за нитку. Скотч відклеїться, вода з пляшки стече ринвою та вихлюпнеться на двері ліфта. Ну, переважно на двері. — Марк узявся кивати. Уловив. Дід правив далі: — Технічно вода все ще буде знаходитися в кабіні, проте кабіна про це не знатиме. Здогадався чому? Бо ми позбудемося тиску цієї води на опори триноги, а отже, і на підлогу ліфта. Вода має певну в’язкість, через що частина її залишиться на дверях (ми ніби розмажемо її по дверях) і більше ні на що не тиснутиме. Таким чином вага всього, що є в ліфті, стане меншою за необхідну для спрацювання датчиків, а ми виконаємо умови експерименту: кнопку натиснуто, двері зачинено, ліфт рухається, а всередині нікого нема.
— Круто!
— Та певно, що круто! Ти готовий?
— Готовий! — кивнув хлопець.
Утім, їм знову завадили. Відчинилися інші двері. Тепер уже праворуч. У коридор визирнула Яна.
ebooksa