— Мама нас тепер уб’є, — усе ще пошепки проказав Марк.
Дід скоса кинув погляд ліворуч, на двері Вероніки Федорівни, не сумніваючись, що стара відьма спостерігає за ними крізь вічко.
— Головне, щоби сцяками не обілляли, — шморгнувши носом, тихо мовив він. — А з мамою твоєю я вже якось домовлюся.
— А як нам витягти відра, штатив і все інше?
Арсен знову шморгнув.
— Я про це ще не думав.
Марк нервово гигикнув і також кинув погляд на двері ліворуч. Дід узяв із підлоги будівельні ножиці.
— Ходи глянемо, що там.
Вони піднялися на дев’ятий, стали біля дверей ліфта. Арсен просунув між стулками ножиці, трохи повернув їх і зазирнув до щілини, що відкрилася. Кабіна застрягнула акурат поміж дев’ятим і десятим поверхами. Світло всередині не горіло.
— Ну що? — витягуючи шию, запитав Марк. — Усе на місці?
Дід глипнув на онука, немов на пришелепуватого.
— А куди воно, по-твоєму, могло подітися?
Арсен прибрав ножиці, й вони відступили від дверей.
— І що тепер? — запитав Марк.
— Не знаю. Я ж говорив, що я про це ще не думав.
— Може, зателефонувати цим… рятувальникам?
— І що сказати? Врятуйте три відра й два підсвічники? — Арсен почухав голову. — Та хрін із ним! Пішли поїмо, а потім щось придумаємо. Нікуди воно не дінеться.
Вони повернулися на восьмий поверх, прибрали за собою та зайшли до квартири. Яна, не зронивши жодного слова, провела тестя очима.
— Що? — Дід задерикувато зиркнув на неї. — Щось не так?
Жінка стенула плечима.
ebooksa