Коли геть стемніло, температура різко впала. Навесні так завжди. Марк просидів на лаві більше ніж годину — «Light Up The Sky» до того, як він її вимкнув, прозвучала, напевне, разів із двадцять — і потроху замерзав. Хлопчак підвівся, проте рушив не до Соборної, а в протилежному напрямку, на південь. Небо повністю затягло хмарами. Марк повільно проминув «Авангард», полем дістався 2-го ліцею, перетнув Лебединку[20], після чого вулицею Драгоманова попрямував до центрального парку. Коли він вийшов до головного корпусу Водника[21], була вже майже восьма й почав накрапати дощ. Утім, хлопчак не квапився. Йому не хотілося повертатися додому. На ту мить узагалі не було місця, куди б йому захотілося повернутись.
22
Фотографію з боулінг-клубу «Турбіна» Марк побачив за кілька кроків від свого будинка. То була не найкраща ідея — заходити в Інтернет на вулиці, та ще й під дощем, — однак, неквапом спускаючись від Соборної, хлопчак раптом пригадав виготовлену дідом установку для тестування ліфта й пошкодував, що не сфотографував її. Він мав акаунт в Instagram’і — завів його півтора року тому, щоб стежити за однокласниками й окремими відносно улюбленими виконавцями, — а там і досі не висіло жодного фото.
Після думок про «Instagram» під серцем раптом закололо: Марк щось відчув. Дістав свій «Meizu», ввімкнув мобільний Інтернет, дочекався під’єднання та зайшов у «Instagram». Хлопчак намагався затуляти телефон жилеткою, проте краплі однаково потрапляли на екран.
До акаунту Ніки він зазирав найчастіше, тож її фотографії завжди викидало першими. Марк зупинився посеред дороги та примерз очима до фотографії, що з’явилася на екрані. Терлецька, її однокласниця, дівчата, яких бачив біля кінотеатру, — всі усміхнені, кривляються в камеру. І серед них — кілька хлопців. По центру — Адріан Фесенко, обіймає Ніку та якусь білявку за талії, двоє незнайомих стоять із боків і тримають перед собою блискучі кулі для боулінгу. Ще три хлопчачі голови з гіпертрофовано вищиреними посмішками виглядають понад дівчачими. Принаймні двоє з тих хлопців тягнули на десятикласників.
Знімок було опубліковано кілька хвилин тому. Локація — Екватор, боулінг-клуб «Турбіна». Марк витріщався на краплі на поверхні смартфона, так як ніби його нічого, крім них, не цікавило. Подумав — примусив себе повірити, — що нічого особливого не сталося: дівчата пішли в боулінг і зустріли знайомих. Палець ковзнув екраном, прогорнувши стрічку. Нижче йшла фотографія з кінотеатру. Ніка робила селфі на виході із залу. Позаду неї двоє хлопців, як на Марка, найстарші, корчили гримаси в насунутих на голови паперових відерцях із-під попкорну.
Вони були разом увесь цей час.
Марк розгублено закліпав. Тіло протнуло неприємне та цього разу значно більш реальне почуття: здавалося, ніби гарячі бульбашки повільно протискаються крізь плоть, застрягають під шкірою у верхній частині грудей, а потім безгучно лускають, заповнюючи горлянку терпкою гіркотою. Хотілося розплакатись. Хлопець втупився в затерту дощем багатоповерхівку, що височіла за півсотні кроків. Від думки про те, щоб піти додому, звело вилиці, проте холод і дощ погнали в бік яскравих вікон.
Двері квартири відчинив Арсен. Дід був у самих трусах — крупний торс, криві ноги — і, лише раз поглянувши на онукове обличчя, повернувся так, щоб затулити його від батьків, котрі пили чай на кухні, за кілька кроків від них. Арсен не став розпитувати. Просто стояв і дивився на Марка, поки той не роззувся й не сховався у своїй кімнаті.
23
О пів на десяту до Маркової кімнати зайшла мама. Хлопець, заштовхавши у вуха навушники, лежав долілиць на ліжку. На підлозі валялася книга Майка Брауна «Як я вбив Плутон, і чому це було неминуче», проте Марк її не розгортав. Яна сіла на крісло, почекала, доки син перекинеться на спину й витягне навушники, після чого підсунулася ближче до узголів’я.
— Дуже змок?
— Ні.
— А де був?
Її не так щоб аж дуже цікавила відповідь, вона лише намагалася зав’язати розмову, та, вочевидь, обрала для того не надто доречну фразу. Сприйнявши втому в маминому голосі за нотки докору, Марк спочатку наїжачився, а вже за мить відчув у своєму наче спалахи полум’я. Хлопець злякався сили свого гніву, та не робив нічого, щоб його приборкати. Ще секунду тому він хотів, щоб вона пішла, тепер же думав, як дошкулити, як завдати їй болю.
— Ніде, — виплюнув він. — Гуляв.
Янині очі потемніли, проте тінь швидко зійшла з обличчя.
— У тебе все гаразд?
— Все добре.
— А як у школі?
ebooksa