Сповідь відьом. Тінь ночі

22
18
20
22
24
26
28
30

Я відчула легеньке поколювання, а потім — слабкий дотик. Десь у велелюдному дворі собору якась відьма і демон помітили мою присутність. Бо важко було не помітити трьох створінь та дворянина, які йшли вкупі.

— Ми привабили чиюсь увагу, — сказала я. Метью, вмить окинувши поглядом навколишні обличчя, не подав ознак занепокоєння. — Хтось схожий на мене. Хтось схожий на Кіта. Але несхожий на тебе.

— Принаймні наразі, — стиха відповів Метью, — тобі не слід приходити сюди самій, Діано. Ніколи. Залишайся у Блекфраєрсі з Франсуазою. Якщо тобі забажається піти далі отого проходу — Метью кивнув головою назад — то з тобою маю бути я або П’єр. — Задовольнившись тим, що я сприйняла його застереження серйозно, він потягнув мене далі. — Ходімо до Мері.

Ми знову повернули на південь, до ріки, і вітер враз приліпив спідниці мені до ніг. Хоча й ішли ми униз, кожен крок давався з великим трудом. Коли ми проходили повз одну з численних лондонських церков, почувся тихий свист, і П’єр хутко зник у провулку. Щойно я помітила за стіною знайому будівлю, як він вигулькнув уже з другого провулку.

— Та це ж наш будинок!

Метью кивнув і показав рукою вздовж вулиці.

— А оце — замок Бейнардс.

Це була найбільша споруда з усіх бачених мною, за винятком Тауера, собору Святого Павла та далеких обрисів Вестмінстерського абатства. Три його зубчасті вежі виходили на річку, а сполучали їх стіни, що були принаймні вдвічі вищими за будь-який сусідній будинок.

— Замок Бейнардс збудований так, що до нього можна наблизитися лише з боку ріки, Діано, — сказав мені вибачливим тоном Генрі, коли ми звернули в іще один звивистий прохід. — Ми наближаємося до чорного ходу, а не так, як належить гостям, але в такий день тут значно тепліше.

Ми увійшли до імпозантної сторожки. До нас підійшли двоє чоловіків у чорно-сірих уніформах із коричневими, чорними та золотистими кокардами, щоб перевірити, хто ми є. Один із них упізнав Генрі і схопив за рукав, перш ніж той встиг підійти до нас зі своїми запитаннями.

— Та це ж лорд Нортумберлендський!

— Ми прийшли побачитися з графинею. — Генрі кинув охоронцю свою промоклу накидку. — Потурбуйтеся висушити її. І, будь ласка, знайдіть слузі володаря Ройдона попити щось гарячого. — Герцог хруснув пальцями у своїх рукавичках і скривився від болю.

— Слухаюся, мілорде, — відповів воротар, підозріло роздивляючись П’єра.

Замок був вибудований довкола двох здоровенних порожніх квадратів, посередині яких виднілися голі безлисті дерева та залишки літніх квітів. Піднявшись широкими сходами, ми зустріли ще одну групу слуг у лівреях, один з яких провів нас до мансарди герцогині: то була затишна кімната з великими вікнами, що виходили на ріку, тобто на південь. Із них було видно той самий відрізок Темзи, що й з району Блекфраєрс.

Незважаючи на схожість екстер’єрів, цю високу світлу споруду переплутати з нашим будинком було неможливо. Хоча наші кімнати й були великими та комфортно умебльованими, замок Бейнардс був житлом аристократів, і це відчувалося. Обабіч каміна стояли широкі м’які ослони, доповнені кріслами такими глибокими, що в них запросто могла вмоститися жінка, скрутившись калачиком і підібгавши свої спідниці. Кам’яні стіни оживляли яскраві плями гобеленів зі сценами з класичної міфології. На столах лежали книги, уламки античних скульптур, природні предмети, рисунки, мапи та інші цікавинки.

— Ви, володарю Ройдон? — Ми побачили перед собою чоловіка з гострою борідкою та темним волоссям, поцяткованим сивиною. В одній руці він тримав невеличку дошку, а в другій — маленький пензлик.

— Гільярде! — з явним задоволенням вигукнув Метью. — Як ти тут опинився?

— Та оце отримав замовлення від леді Пемброк, — пояснив чоловік, змахнувши палітрою. — Треба нанести завершальні мазки на ось цю мініатюру. Графиня бажає отримати її як новорічний подарунок. — Він кинув на мене погляд своїх сяючих очей.

— Я й забув — ти ж іще не бачив моєї дружини. Діано, знайомся: це — Ніколас Гільярд, портретист.

— Велика честь познайомитися з вами, — сказала я, присідаючи у реверансі. Лондон мав понад сто тисяч мешканців. І як це Метью примудрявся знати саме тих, кого історики згодом визнають видатними особистостями? — Я знаю вашу творчість і захоплююся нею.