Сповідь відьом. Тінь ночі

— Маєш чудовий вигляд, навіть прекрасний, — запевнив мене Метью. Він також виглядав чудово — в солідному костюмі з чорного оксамиту з невеличкими цятками білого на зап’ястях та комірці. А на шию начепив медальйон із мініатюрою. Його довгий ланцюжок він надів на ґудзик таким чином, що місяць був повернутий назовні, а мій портрет — усередину, до його серця.

Перше, що я побачила в Ричмондському палаці, — це вершечок білої кам’яної вежі, а над нею — королівський штандарт, що майорить на вітрі. Невдовзі з’явилися й інші башти. Вони іскрилися в морозному зимовому повітрі, через що увесь замок ставав схожим на споруду із казки. Потім відкрився увесь палацовий комплекс: химерна прямокутна аркада з південно-східного боку, триповерхова головна споруда — з південно-західного. Вона була оточена широким ровом, за яким виднівся сад, оточений стіною. За головною спорудою височіли додаткові вежі та шпилі, включно з двома будівлями, які нагадали мені Ітонський коледж. За садком здіймався угору величезний кран, з якого натовпи людей розвантажували ящики та пакунки, призначені для кухонь та комор палацу. Замок Бейнардс, який завжди здавався мені величним, у порівнянні з цією спорудою тепер виглядав справжнім ліліпутом.

Веслярі скерували барку до пристані. Метью проігнорував прискіпливі погляди та розпитування, даючи можливість Генрі та Гелоугласу відповідати замість нього. Випадковому спостерігачеві Метью міг здатися навіть злегка знудженим. Але я була до нього достатньо близько, щоб помітити, як сторожко й напружено роздивляється він берег ріки. Я поглянула через рів на двоповерхову аркаду. Арки першого поверху були відкриті всім вітрам, але горішній поверх був засклений вітражними вікнами. Із них витріщалися цікаві пики у сподіванні роздивитися, хто ж то прибув, і отримати хоч крихту нової поживи для пліток. Та Метью швидко поставив свою масивну фігуру між мною та придворними, щоб мене не так легко було розгледіти.

Слуги в лівреях, кожен з яких був озброєний або мечем, або списом, провели нас крізь просту сторожку до головної частини палацу. Лабіринт приміщень першого поверху хаотично вирував, нагадуючи своєю метушнею сучасні офісні споруди; повсюди сновигали слуги та придворні чиновники, кваплячись прийняти наказ та виконати його. Метью звернув праворуч, але наші охоронці ввічливо заступили йому дорогу.

— Вона не прийме тебе у приватному порядку, поки не змусить просидіти як на голках у всіх на виду, — сердито пробурмотів Гелоуглас. Метью вилаявся.

Ми слухняно пішли за нашим ескортом до величних сходів. Вони повнилися людьми, і від суміші запахів людей, квітів та трав у мене запаморочилася голова. Кожен присутній напахтився парфумами, щоб забити неприємні запахи, але ефект виявився зворотним. Коли натовп помітив Метью, у ньому почувся шепіт, і море людей розступилося. Він був вищим на зріст за більшість присутніх і випромінював таку саму брутальну рішучість, як і решта чоловіків-аристократів, яких мені доводилося зустрічати. Та різниця полягала в тому, що Метью й справді був смертельно небезпечним, і на підсвідомому рівні теплокровні створіння це відчували.

Пройшовши крізь низку передпокоїв, кожен з яких був вщерть заповнений придворними обох статей в модних костюмах із підкладками, напахчених парфумами та прикрашених коштовностями, ми нарешті опинилися перед зачиненими дверима. І стали чекати. Шепіт довкола нас змінився на бурмотіння. Якийсь чоловік відпустив жарт, і його компаньйон стиха захихикав. Метью стиснув зуби.

— Чому ми чекаємо? — спитала я таким тихим і тоненьким голосом, що мене могли почути лише Метью та Гелоуглас завдяки загостреному слуху вампірів.

— Щоб повтішати королеву і продемонструвати мені, що я — не більше, ніж звичайний її слуга.

Коли нас, нарешті, впустили в королівську приймальню, я з подивом побачила, що в цій кімнаті також повно людей. «Приватність» була при дворі королеви Єлизавети поняттям вельми відносним. Я стала шукати поглядом королеву, але її ніде не було видно. Моє серце занило — знову нам доведеться чекати.

— Чому це з кожним роком я старішаю, а Метью Ройдон, здається, молодшає аж на два роки? — почувся від каміна напрочуд жвавий голос. Найрозкішніше вдягнені, найсильніше напахчені та напомаджені істоти у кімнаті трохи повернулися у наш бік і допитливо глянули нас. Їхній рух відкрив нашим поглядам Єлизавету, яка сиділа, наче бджолина матка посеред вулика. Моє серце тьохнуло. Переді мною ожила легенда.

— Я не вбачаю у вас якихось значних змін, ваша величносте, — сказав Метью, злегка вклоняючись від пояса. — «Semper eadem», йдеться у прислів’ї. Ті ж слова були написані на королівському гербі, що прикрашав камін. «Завжди незмінна».

— Навіть моєму скарбникові вдається вклонитися нижче, аніж вам, сер, хоча він і страждає від ревматизму. — З-за маски пудри та рум’ян заблищали чорні очиці. Королева міцно стулила свої губи, над якими нависав гачкуватий ніс. — І нині я віддаю перевагу іншому девізу: «Video et taceo».

«Бачу і мовчу». Ми явно вскочили в халепу.

Метью зробив вигляд, що не розчув цього різкого зауваження, і випрямився так, наче він був володарем королівства, а не шпигуном королеви. Із розправленими плечима та відкинутою назад головою він явно був найвищим чоловіком у кімнаті. Лише двоє віддалено наближалися до нього своїм зростом: Генрі Персі, який з нещасним виглядом стояв під стіною, та якийсь довгоногий чоловік приблизно того ж віку, що й граф. Він мав кучеряву чуприну і з нахабним виразом обличчя стояв біля королеви, ледь не торкаючись її ліктя.

— Обережно, — пробурмотів Берглі, проходячи повз Метью. Своє застереження він приглушив гупанням своєї палиці. — Викликáли мене, ваша величносте?

— Дух і Привид в одному й тому самому місці. Скажіть мені, Рейлі, а чи не порушує це якийсь глибокий філософський принцип? — протяжно мовив компаньйон королеви. Його приятелі тицьнули пальцями на лорда Берглі та Метью і розреготалися.

— Якби ви навчалися в Оксфорді, а не Кембриджі, графе Есекс, то ви знали б відповідь і не ганьбилися таким питанням. — Рейлі непомітно переніс вагу з однієї ноги на другу і повільно поклав руку біля ефеса свого меча.

— Припини, Робіне, — сказала королева, поблажливо штрикнувши його ліктем. — Ти ж знаєш, що мені не подобається, коли інші вимовляють імена моїх улюблених кішечок та песиків. Сподіваюся, лорд Берглі та пан Ройдон цього разу тебе простять за це.

— Наскільки я розумію, ця пані — твоя дружина, Ройдоне, — сказав граф Есекс, утупившись у мене своїми карими очима. — А ми й не знали, що ти одружився.