— А хто це «ми»? — відказала королева, цього разу не штрикнувши свого компаньйона, а гепнувши його ліктем. — Це — не ваше діло, мій любий лорде Есекс.
— Принаймні Мет не боїться показуватися з нею на людях у місті, — зауважив Рейлі, погладжуючи своє підборіддя. — Ви, мілорде, також нещодавно одружилися. І де ж ваша жінка? Чим вона займається цього прекрасного зимового дня? «Приїхали», — подумала я, почувши словесну перепалку між графом Есексом та Рейлі.
— Леді Есекс — на Гарт-Стріт, у домі її матері, а з нею — новонароджений нащадок графа, — відповів Метью замість Есекса. — Вітаю, мілорде. Коли я завітав до графині, вона сказала, що нащадка назвуть вашим іменем.
— Так. Роберта вчора хрестили, — стримано відказав граф Есекс. Схоже, він збентежився від думки про те, що Метью заходив до його дружини й дитини.
— Знаю, мілорде. — Метью посміхнувся графу, і мені від тієї посмішки стало моторошно.
— Дивно. Я не бачив вас на тій церемонії.
— Припиніть чубитися! — скрикнула Єлизавета, невдоволена тим, що розмова вийшла з-під її контролю. Вона нервово постукала пальцями по м’якому підлокітнику крісла. — Жодному з вас я не давала дозволу на одруження. Ви обидва — невдячні, жалюгідні й пожадливі шахраї. Підведіть дівчину до мене.
Я знервовано поправила спідниці й взяла Метью під руку. Ті десять кроків, що відділяли мене від королеви, здалися мені вічністю. Коли, нарешті, я опинилася біля неї, Волтер різким поглядом вказав мені на долівку. Я опустилася в реверансі й завмерла.
— А вона принаймні вихована, — поблажливо мовила Єлизавета. — Допоможіть їй підвестися.
Коли я зустрілася з королевою очима, то побачила, що вона вкрай короткозора. Незважаючи на те, що нас розділяли якихось три фути, Єлизавета мружилася так, немовби не могла як слід розгледіти мого обличчя.
— Гм-м, — вимовила Єлизавета, завершивши свою інспекцію. — Вона має грубі риси обличчя.
— Якщо ви так гадаєте, то тоді вам дуже пощастило, що ви на ній не одружені, — різко кинув Метью.
Єлизавета іще раз придивилася до мене.
— У неї пальці чорнилом заляпані.
Я прикрила свої забруднені пальці позиченим віялом. Бо плями, залишені чорнилом із дубового галу, видалити було неможливо.
— Невже я плачу тобі так багато, Привиде, що твоя дружина в змозі дозволити собі таке розкішне віяло? — спитала Єлизавета вередливим голосом.
— Якщо ми зараз почнемо обговорювати державні фінанси, то решті присутніх краще було б попрощатися й вийти, — запропонував лорд Берглі.
— От і чудово, — сердито кинула королева. — Ти, Вільяме, залишайся, і ти, Волтере, також.
— І я, — озвався граф Есекс.
— Та ні, Робіне. Ти мусиш зайнятися бенкетом. Мені хочеться, щоб сьогодні увечері мене порозважали. Я втомилася від проповідей і лекцій з історії, немов би я — якась школярка. Годі з мене оповідок про короля Іоанна чи про пригоди безнадійно закоханої пастушки, що тужить за своїм пастухом. Якщо буде вистава, то нехай це буде п’єса про лихого чаклуна та Мідну Голову, яка пророкує майбутнє. — Єлизавета постукала кісточками пальців по столу. «Час іде, час минає, час — минуле». Мені подобається цей рядок.
ebooksa