– Ти все зробила? – повторила Луїза, так, ніби донька не відповіла. Кіт кивнула, перетнула кімнату і погладила довгі тонкі, з вузенькими пальцями долоні матері.
– Так, мамо. Ми виконали замовлення до кінця. Місіс Гезлтон дуже задоволена.
– То ти якийсь час побудеш удома? Вона тобі заплатила? Люціусу потрібні ще ліки. Вона заплатила тобі?
Певний час Луїза була під враженням, ніби Кіт досі працювала на модистку на іншому боці Темзи і що іноді робота вимагала від її доньки працювати цілу ніч, аби виконати замовлення на величезну партію капелюшків – вона вважала за краще вірити, що витвори місіс Гезлтон з пір’я і шовку, бантів і намистин, мережива й перлів мали високий попит. Луїза також гадки не мала, що тієї жалюгідної платні, яку отримувала її донька на цій роботі, ніяк не вистачало, щоби прогодувати трьох людей, один з яких був тяжко хворий. Минуло чотири місяці, відколи Кіт приступила до виконання свого плану, дізнавшись, наскільки покращилося б її матеріальне становище, якби вона була чоловічої статі.
– Так, мамо. Мені заплатили. Уранці я дістану Люціусу ліки й заплачу місіс Кіттредж ту суму, яка їй належить. Потім куплю продуктів, і ми добре пообідаємо, перш ніж я знов повернуся на роботу. Ні про що не турбуйся, – вона погладила волосся й обличчя Луїзи і була вражена тим, скільки обурення здіймалося в неї всередині, наче жовч, як вона ненавиділа бути нянькою для своєї матері, коли сама лише нещодавно була дитиною. – Ти сиділа отак усю ніч?
– О ні, люба. Я чудово виспалася.
І Кіт подумала, що, мабуть, Луїза вжила дозу опіуму, який вважала єдиною розрадою після смерті преподобного Касвелла. Вона ніжно погладила пальцем обрубок лівого вуха Луїзи, від якого лишилася тільки верхня частина. Луїза ударом відкинула доньчину руку, наче цей дотик нагадав їй про речі, які вона воліла б забути.
– Піду гляну на Люціуса, мамо, а тоді ми трохи поснідаємо. Принести тобі твоє плетіння?
Жінка кивнула, і Кіт дбайливо поклала матері на коліна плутану масу жорсткої вовни з дерев’яними спицями, а тоді пішла, залишивши матері робити, що вважає за потрібне, – хай би що це було.
Спальня її брата розташовувалася в задній частині будинку на першому поверсі. Приміщення було маленьким, але охайним, і фарба не відлущувалася, хоч навіть ковдри трохи протерлися. Траплялися тижні, коли Кіт додатково сплачувала місіс Кіттредж, аби та підтримувала чистоту в кімнатах, і стара жінка була рада допомогти. Вона була навіть не проти посидіти з Люціусом, коли його мати й сестра мали йти, і часто, повертаючись додому вечорами, Кіт знаходила матір і домовласницю або у вітальні за чаюванням і плітками, або на кухні за лущенням гороху для великої каструлі печені чи супу на два доми – і, знову ж, плітками. Кіт питала себе, чи помічає місіс К., як поступово занепадає розумовий стан Луїзи. Напевно, що помічала, і від цього лише ставала добрішою. Не маючи поряд власної родини, місіс К. всім серцем прив’язалася до Касвеллів і, здавалося, проводила більше часу з ними, ніж у власній квартирі двома поверхами вище. Кіт була не проти, адже це означало, що є кому наглянути за родиною, коли її немає вдома.
– Відпочинь трохи, – сказав інспектор Мейкпіс, коли в ранковій темряві вона покидала відділок.
«Легше сказати, ніж зробити», – подумала Кейт. Люціус іще не прокинувся, і Кіт дивилася, як він спить. У нього був той самий колір обличчя, що й у матері – найсвітліша шкіра при чорному волоссі і водянистих блакитних очах, які одразу потеплішали, щойно він підвівся і побачив сестру.
– Кіт! – він намагався сісти, спираючись на тонкі руки, але вага безпомічних ніг значно ускладнювала йому завдання. Вона прийшла йому на допомогу, збивши подушки і притуливши до них брата. Кімната була вузькою, як і кожна кімната в цьому будинку, і в ній вистачало простору лише для невеликого ліжка, вішака і стільця в головах ліжка, на якому лежала «Загадкова історія доктора Джекіла і містера Гайда» Стівенсона.
– Ти маєш бути обережним із цим. Якщо мама її побачить, ми ніколи не дізнаємось, чим усе завершилося, – вона взяла книжку, сіла і поклала тонкий том на коліна. Луїза заперечувала проти того, щоб її син читав щось, що «не сприяє розвитку», а вже певно, що «цей шотландець» розвитку не сприяв. Вона вважала, що його книжки лише заохочували хлопчиків тікати з дому в пошуках пригод. Люціус усміхнувся своєю переможною усмішкою.
– Вона не буде сердитись на мене, Кіт, не хвилюйся.
– Ні, але вона сердитиметься на
– Що ти робила минулої ночі, Кіт? Що ти бачила?
Коли Кіт привела свій план в дію і змінила роботу (якщо можна так висловитися), Люціус знав про це. Він усе помічав, усі звички мешканців будинку, адже не мав для себе кращого заняття. Важко було приховати від нього подібну таємницю – тоді як Луїза проводила стільки часу у власному всесвіті і ні про що не дбала, доки сплачувалися рахунки і вони з Люціусом отримували кожен свої ліки, і на столі регулярно з’являлася їжа. Він читав, писав у дешевих блокнотах, які купувала йому Кіт, знову читав, споглядав сад з крихітного вікна своєї кімнати, грав у віст з місіс К., хоча Луїза не могла збагнути суті цієї гри. Але її брат, зауважувала Кіт, не втрачав присутності духу. Хвороба і прикутість до ліжка не отруїли його натури, і він з нетерпінням чекав розповіді про те, що вона робила, перевдягнувшись чоловіком.
Вона запитувала себе, чи був би він настільки сприйнятливим, якби батько був і досі живий і якби він провів найкращі зі своїх тринадцяти років у товаристві інших хлопців, всотуючи їхні вірування та забобони. Попри складнощі, яких завдавала їм усім його хвороба, крихітка часточка Кіт раділа, що завдяки цьому він зростав таким милим і неупередженим.
Сестра нахилилась до нього, міркуючи, що саме йому розповісти і
ebooksa