Жахослов ,

У жінки було перерізане горло – і це було не так страшно, зважаючи, що він уже бачив подібні випадки, – але її спідниці (Кіт бачив при світлі лампи, що через холоди вона носила одразу кілька спідниць: зелену, коричневу, чорну і ще якусь із червоною оборкою) були частково закасані, частково розірвані, і пухке черевце немолодої жінки було оголене й розрізане, розверзаючи перед очима криваву безодню. Вивалені кишки були перекинуті через обидва плеча; окремий шмат кишківника сантиметрів шістдесят завдовжки, відрізаний, валявся окремо, наче той, хто це зробив, спочатку мав на нього особливі плани. Густа грива темного хвилястого волосся слугувала подушкою, на якій покоїлася її голова зі спотвореним обличчям. Рвані рани на ньому не були схожими на ті, що зазвичай дістають повії від своїх сутенерів і невдоволених клієнтів. Відчувалося, що вбивця дотримувався задуму, і це непокоїло Кіта навіть більше, ніж запах сечі й лайна, який ішов від нещасної жінки, що була вже не в тому стані, аби дбати про щось чи намагатись прикритися, рятуючи залишки скромності. Ні, подумав Кіт, насправді його непокоїло те, що вбивство цієї жінки було настільки неприхованим, а сама вона – такою жахливо беззахисною.

На Генбері-стрит було тихо, хоча Кіт знав, що це лише тимчасово. Констебль Нед Воткінз просвистів у свисток лише мить тому, і скоро тут буде повно «синіх мундирів», журналістів, переляканих повій і просто роззяв. Доки юного Воткінза нудило в кутку випитим пивом і пирогом зі свининою, Томас Райт, присівши навколішки і роздивляючись тіло, видав короткий звук – мовою поліції він означав упізнання когось знайомого. Так принаймні звик розуміти це Кіт. У цьому звуку лунали розпач, розчарування, відраза, гнів і, що характерно, брак подиву – наче цю людину він і очікував побачити.

– Це Енні Чепмен. Темна Енні, – сказав Райт і плюнув. – Воткінзе, малюче, ану зберися.

Але Воткінз нічого не міг із собою вдіяти – навіть коли його шлунок вже був геть порожній, блювотні позиви в нього не припинялися. Райт похитав головою, а тоді кивнув Кіту.

– Давай, малюче, ти швидкий. Жени прямо до Ебберлайна і Самого на Леман-стрит – хоча, якщо пробігатимеш повз «Десять дзвонів», зазирни туди й глянь, чи наш добрий доктор Баґстер Філліпс ще там. Раптом пощастить – все одно доведеться викликати його.

Кіт кивнув і відвернувся, радіючи можливості спрямувати нервове напруження на користь справі. Та нагорі одразу ж налетів на констебля Ейрдейла, що сунув на нього своєю тушею, – найкремезнішого, найнеприємнішого полісмена в усьому Вайтчепелі (а слід було докласти неабияких зусиль, щоб вирвати це звання в конкурентів). Кіт відштовхнувся від його тулуба, мало не приземлившись на власний зад.

– Дивися, куди преш, недоумку, – проревів здоровило-поліціянт.

– Облиш його, – гаркнув Райт. – Він лише виконує мій наказ. Біжи, хлопче.

І Кіт ринувся в ніч, чуючи, як за спиною глузує Ейрдейл:

– Що? Ти наказав йому налітати на мене?

Повітря було прохолодним, але Кіт відчував, як палає обличчя – не лише від збентеження, але й від нестерпності побаченої наруги над жінкою. Як там назвав її Райт? Чепмен, Енні. Перша була Мері Енн Ніколз. Хоча Кіт не бачив її, та він бачив бідолашну Марту Тебрам, наскрізь проштрикнуту ударом багнета. І все одно вона не мала такого жахливого вигляду, як Енні Чепмен з її розпанаханим черевом. Він потер рукою живіт, відчуваючи наплив співчуття.

Доводилось йому читати і звіти про Ніколз, сидячи перед інспектором у його кабінеті. Ще в дитинстві Кіт майстерно навчився читати перевернуті тексти, що було даниною як щирій цікавості, так і інстинкту самозбереження. Він рано засвоїв, що єдиний шанс зав’язати розмову з батьком – це обговорювати все, що преподобний Касвелл читає за сніданком (незважаючи на протести дружини).

Швидко зазирнувши до «Десяти дзвонів», він не побачив ані сліду хірурга з поліції Вайтчепела, відтак дійшовши висновку, що добрий доктор пішов нарешті додому й ліг спати. Кіт помчав далі й майже зовсім видихався, коли нарешті опинися на ґанку поліційного відділку. Перестрибуючи через три сходинки, він злетів нагору, махнув рукою сержанту на вході й кинувся по внутрішніх сходах на третій поверх.

Ебберлайн і Сам зручно влаштувалися в кабінеті, який змушені були ділити, відколи першого з них відрядили на Леман-стрит координувати розслідування вбивств у Вайтчепелі. Раніше він дев’ять років займав це помешкання як голова відділку Н, тепер же стикнувся з певними незручностями, адже нинішній господар кабінету, Едвін Мейкпіс, відмовився звільнити його на користь старшого. Там, де було більш ніж достатньо простору для однієї людини, двоє вже почувалися в тісноті. Їхні столи впиралися один в одного, наче бики, що зчепилися рогами. Відколи взялися за справу Ніколз, обоє інспекторів майже не бували на своїх персональних місцях. Чи то з відданості службовим обов’язкам, чи з міркування, що нічийна територія більш підходить для ведення чесної гри – про це невпинно сперечалися полісмени нижчого рангу. Кіт гадав, що мають місце обидві причини.

Кіт квапливо постукав і відчинив двері за мить до того, як отримав дозвіл увійти. І опинився під сталевими поглядами. Ебберлайн був середнього зросту, у віці за сорок, схильний до повноти. Охайний чоловік з бакенбардами і педантично доглянутими вусами. Його компаньйон, навпаки, був високий і худий, і наскільки охайний був Ебберлайн, настільки ж байдужим до свого вигляду був Мейкпіс. Навіть коли він ішов на нараду зі своїм керівництвом, убравшись з усім шиком і блиском, Кіт не міг не визнати, що його бос усе одно має вигляд, ніби щойно протягнутий крізь живу огорожу.

Там, де були разом зсунуті два столи, на «нічийній землі» стояла відкоркована пляшка віскі і пара келихів, до різного рівня наповнені рідиною кольору бурштину. Здавалося, господарі кабінету дійшли певної згоди. Всупереч власній волі Кіт збагнув, що його язик заплітається і він нічого не може видавити із себе, окрім невпевненого белькотіння. Жоден із чоловіків не був настільки жорстоким, щоб розсміятися, тільки Ебберлайн пробуркотів:

– Та кажи вже, юначе.

Кіт глибоко вдихнув, намагаючись не показувати цього, і заговорив.

– Ще одна, панове. Ще одну жінку вбили.

Якщо чоловіки й були здивовані тим, що Кіт не сказав: «Ще одну шльондру прирізали», – виявляючи повагу, а може, навіть ніжність до вбитої, вони цього не показали. Може, списали це на юність, вирішивши, що згодом на цій роботі він зміцнішає. Може, надто втомилися, щоб звертати на це увагу.