Жахослов ,

Повозившись із замком і ланцюжком, вона розчахнула двері, сподіваючись побачити власника листа, але на той час надворі не було ні душі. Кіт зачекала кілька довгих секунд, вздовж і впоперек роздивляючись вулицю, намагаючись розпізнати, чи справді чиїсь очі розглядають її, чи це лише виплід її уяви. Єдиним результатом було те, що вона остаточно впевнилася: жодного шостого чуття в неї немає.

– Кетрін?

Голос Луїзи долинув з кухні, але сама вона не показувалася, і Кіт скористалась можливістю підняти листа й сховати в рукаві своєї нічної сорочки. Вона знову зачинила й замкнула двері, рухаючись стримано, адже її поранення дуже чітко давалося взнаки.

– Так, мамо?

– Якщо тобі краще, іди й повечеряй трохи. Ти, мабуть, з голоду вмираєш.

Кіт подумала, що, напевно, вже ніколи в житті не матиме апетиту. Але вирішила, що в її інтересах, аби мати думала, ніби в домі знову все гаразд.

– Так, мамо, – сказала вона з відчуттям, що лист обпікає їй шкіру. Треба було сховати його негайно. – Лише халат надягну.

VIII

Кіт подумала, що Воткінз має вигляд ще гірший за неї. На фоні темно-синьої форми його обличчя ще більше вражало своєю блідістю, а кола під очима надавали йому схожість із трупом, який, відмовляючись визнавати себе померлим, і далі вперто блукає. Вона помітила товариша-констебля дорогою на Леман-стрит і наздогнала його, коли той понуро брів по Коммершіал-стрит у бляклій подобі ранкового сонячного світла.

– Все гаразд, Воткінзе? – спитала вона, і юнак скинувся, наче норовливий кінь. Він уп’явся очима в Кіт, наче не розуміючи, хто вона. Потім начебто розслабився, і його плечі опустилися, коли він нарешті впізнав її.

– О, це ти, – пробелькотів він, дивлячись не на неї, а повз неї.

– Ти знайшов іншу жертву? Еддоуз?

Він кивнув.

– Її порізали. Так жахливо порізали. – Він почав схлипувати. – Чому ти не впіймав його? Ти був так близько, Касвелле, чому ти не міг просто схопити його, доки він не… доки я не…

Кіт застигла від жаху, почуваючись до болю винуватою і стривоженою через Воткінза, який стояв перед нею на залюдненій вулиці і ридав, мов дитина. Повз них, штовхаючись, пробиралися люди. Вона не могла обійняти його, як зробила би з Люціусом, і не могла покинути, і вже точно не могла сказати йому зібратися і йти на роботу. Їй ненависна була думка про те, що сказав би Ейрдейл, якби побачив хлопця в такому стані. Вона гадала, що він казав у ніч перевдягань і де був, коли Воткінз знайшов Кеті Еддоуз.

– Я… я намагався, Неде. Справді намагався, – безпорадно промовила вона. Він із зусиллям ковтнув.

– Я бачу ту, першу. Бачу, відколи її знайшов. А сьогодні вранці поряд із нею з’явилася ця, друга. Просто біля мого ліжка. Вони нічого не кажуть, лише стоять, дивляться на мене. – Він схопив Кіт за плечі й струснув її – вона мало не знепритомніла від болю. – Чого вони хочуть? Я маю зробити щось, аби вони пішли!

Вона вивернулася з його рук, відчайдушно бажаючи звільнитись від його пальців, що впилися в ніжну поранену плоть.

– Неде! Неде, тобі треба додому. Потрібен відпочинок.

– Я не спав, – промовив він, – відколи знайшов Темну Енні. А Ейрдейл просто не дає мені спокою, все торочить і торочить про це, як легко вони мруть – наче корови на бійні…