Жахослов ,

Жодні домашні засоби, пропоновані дружиною як панацея, не приносили анінайменшого полегшення його душі: ні чай, ні тонік, ні музика, ні візити доброзичливих друзів. Він не міг молитися, йому було нестерпно читати книжки, які колись дарували йому натхнення і втіху. Невдовзі він провів понад годину, замкнувшись у кімнаті зі священиком – Мінні знала, що рішення мачухи запросити цього чоловіка було прикрою помилкою. Священнослужитель не був ані розумним, ані начитаним. Нічого, окрім банальностей, запропонувати змученій душі він не міг, а щодо цитування Біблії, то тут Лаурі був більш вправним і значно краще вмів будувати аргументацію. Його логіка була нищівною. Мінні бачила, з яким обличчям той чоловік покинув кабінет батька після їхньої зустрічі, і, мабуть, єдиною серед парафіян не здивувалася, коли недільну службу в церкві провадив запрошений священик, повідомивши при цьому, що преподобний містер Бейлз захворів і змушений був узяти відпочинок.

Сімейний лікар прописав містеру Лаурі найпростіше лікування, вирішивши, що надмірна розумова праця підірвала його нервову систему. Зміна місця, відпустка в поєднанні з легкими фізичними вправами, здоровим харчуванням і без жодних книжок – таким були його рекомендації для покращення здоров’я.

Тож уся родина спакувала речі й поїхала – спочатку на курорт на Адірондаку, потім – на море. Але жодна кількість повноцінних фізичних вправ просто неба анітрохи не покращувала душевний стан містера Лаурі, тож із настанням зими родина переїхала до готелю в Мангеттені, сподіваючись, що відвідування театру, концертів, мистецьких і світських заходів покладуть край його згубним думкам. Заразом тут можна було порадитися з кваліфікованими лікарями.

Саме в приймальні лікаря-невролога стався довгоочікуваний прорив – завдяки розмові, що зав’язалася в Мінні з однією пані, яка чекала на свого чоловіка.

Пані звали місіс Добсон. З’ясувалося, що вона має родичів у Пафкіпсі, а через них – багато спільних знайомих із родиною Лаурі. Заохочена цим, жінка знайшла в собі сміливість по-материнському звернутися до містера Лаурі, який сидів, похмурий і мовчазний, як завжди.

– Містере Лаурі, – сказала вона, – не хочу завдавати вам тривоги і сподіваюся, що моє запитання вас не образить, але навколо вашої хвороби ходить стільки чуток і припущень, і хоча всі вони можуть бути хибними, та, мені здається, я знаю, у чому полягає проблема. Чи не погодитесь ви розповісти мені, своїми словами, що сталося?

Особиста історія Лаурі ніколи не втрачала барв у його власних очах. Щоразу, слухаючи, як він переповідає її, Мінні нашорошувала вуха, ловлячи кожну зміну в словах, акцентах і подробицях. Цього разу їй здалося, що вона чує суттєву зміну:

– Здавалося, наче якась мерзенна демонічна істота увійшла до моєї кімнати та присіла в кутку, і від неї йшли зловісні, смертельні промені…

«Здавалося, наче…» Чого б це її зазвичай точному на словах батькові вживати таку фразу? Вона звернула на це увагу, адже він сам виправляв у неї цей мовний недолік, кажучи, що «здавалося, наче» – риторична фігура, що підкреслює уявність описаного, наприклад: «здавалося, що вони приречені пливти так завжди, коли зі щогли помітили землю».

Але ж той зловісний незваний гість йому аж ніяк не «здався».

Вона змушена була втрутитися.

– Пробач мені, тату, любий – чому ти сказав «здавалося»? У твоїй кімнаті й справді була зловісна істота – ти не помилився у своєму сприйнятті. Це справді сталося, і ти досі від цього страждаєш.

Вони обоє здивовано подивилися на неї. Спеціально для леді Мінні пояснила:

– Я теж там була. Я бачила його – того жахливого руйнівника спокою в моїй родині. Він сидів у кутку – і я відчувала зло, хоча на мене воно й не мало настільки тривалого впливу.

Це були загадка, яка не раз спантеличувала її. Чи могло бути, питала себе вона, що її дитячі спостереження за демонами певним чином підготували її, навіть стали свого роду щепленням проти їхньої руйнівної дії? Або ж ця істота приходила в їхній дім з метою впустити своє зло – наче аспид отруту – в душу її батька, і для неї нічого вже не лишилося?

Їй дуже кортіло дослідити цю тему, але вона припинила говорити про це після того, як мачуха звинуватила її в егоїзмі та бажанні привернути увагу, вдаючи, ніби страждає на ту ж недугу, що й батько.

Тепер, заговоривши, Мінні ніяковіла, боячись осуду. Але містер Лаурі лише втомлено зітхнув і тихо промовив:

– Мабуть… мабуть… я не знаю. Я стільки разів думав про це, і єдиний висновок, якого дійшов: я не знаю. Звідки взялося це зло? Може, воно з’явилося з потойбіччя – може, сам диявол створив його і прислав мучити мене? А може, це було породження моєї власної уяви, що роками дрімало в мені, аж поки раптом не прокинулося, явивши себе у зовнішньому світі?

– Ви дуже любите вашого батька, – сказала місіс Добсон, кладучи свою тверду вправну руку поверх руки Мінні й тепло притискаючи її. – Мабуть, ви для нього дуже сильна опора і втіха.

Сльози навернулися дівчині на очі.