Жахослов ,

– Зі мною, – злегка посміхаючись, промовив він.

– Але ти дещо від мене приховав.

– Не все одразу, – відповів Віґо. – Але ми до всього дійдемо. Якщо я й зможу зайти з кимось так далеко, то тільки з тобою.

Він розкинув руки, наче демонструючи їй свою наготу. Вишукану легкість своєї статури, гнучкість усіх своїх рис, шовковисту поросль на животі, елегантну форму ніг. Його шкіра була настільки чутлива до її дотику, що вона могла би писати на ній своїм нігтем. Насправді ж, він і заохочував її до цього. Не раз пропонував прикрасити його тіло графіті. І досі на його плечах проглядали сліди від її нігтиків, залишені протягом їхньої останньої пристрасної ночі. Їй здавалося, що якщо придивитися ближче, то можна розгледіти на них відбиток великого пальця, відбиток долоні – переконливий доказ її співучасті.

Як могла вона твердити, що не помічала його інакшості, коли він підносив її на такі вершини екстазу? Мала б зрозуміти.

Мала б.

– Отже? – запитав він.

– Я боюся.

– Чого? Не мене. Ну ж бо, Маріанно. Це я. Я, Віґо. Я твій танцюрист, пам’ятаєш?

Із цими словами він почав рухатися. Наче під музику, якої вона не чула. І, як завжди під час танцю, він почав збуджуватися. Їй ніколи не набридало спостерігати за ним. Дивовижна рухливість його стегон, тонка гра його грудних і плечових м’язів, коли він здіймав руки над головою, долоні, що ловлять повітря. Часом музика, яку він чув, ставала просто шаленою, і його ноги підхоплювали відповідний ритм. Він притупував і крутився на місці, і його ерегований член де-не-де ляскав по стегнах. Часом нечутний ритм уповільнювався, і танцюрист ставав замріяним, гойдаючись на хвилях мелодійного припливу.

Усе відбувалося, як завжди. Він запрошував її назад у ліжко, де ці рухливі стегна припадуть до її тіла, зануривши в неї своє знаряддя, і танець триватиме, годину за годиною – часом так повільно, що вони ледве рухатимуться, часом перетворюючись на конвульсії, колотнечу, безумство.

Спостерігаючи за ним, вона згадала його дотики і тепер прагнула відчувати їх знов. Хотіла, щоб він знову склав долоні під її грудьми, торкнувся їх своїм вологим язиком. Хотіла, щоб він пестив долонями її стегна, водночас ніжно смикаючи губи її піхви.

А потім, збуджена й змокла від уявних дотиків його язика і його рук, вона прагнула відчути, як він входить у неї, повільно, зовсім повільно…

– Отже… – промовила вона. – Що, як я скажу тобі, що не боюся? Що тоді? Ти покажеш мені, хто ти насправді?

– Спочатку ти маєш обрати, – відповів він. – Скажи, що ти хочеш залишитися. Скажи, що кохатимеш мене, хай би ким я був, і я покажу тобі. Бо якщо не можеш… – Він припинив танцювати. Усе його тіло раптом застигло, усім своїм виглядом демонструючи страждання. – Якщо не можеш… то йди собі й ніколи не повертайся. Так, наче ми ніколи не зустрічали одне одного.

Вона дивилася повз нього, обмірковуючи його слова. Не те щоб їй зовсім не подобалася та жінка, якою вона була до зустрічі з ним. Не те щоб вона не мала амбіцій стати тим, ким могла б, якби й надалі залишайся сама. Їй подобався довколишній світ. Але цього було замало.

Вона знов перевела погляд на нього.

– Гаразд… – промовила вона.

Він насупився.

– Що ти обираєш? – спитав він.