Жахослов ,

Вона стежила за ним зі свого кутка і бачила, як сильно він змінився. На вигляд усе було як завжди: він годинами просиджував над книжками, іноді відриваючи очі й дивлячись просто перед себе, і його губи ворушилися, наче складаючи відповідь на прочитане. Але не лише книжки були тепер іншими (а це скрізь були праці Сведенборґа і кількох менш відомих містиків), змінилося також і його ставлення. Якщо раніше він був спокійним і вдумливим, то тепер якась гарячкова одержимість володіла ним, замість неквапливого дослідження його читання тепер мало характер гонитви наввипередки із часом – аби знайти жадану відповідь, перш ніж померти.

Мінні ніколи раніше особливо не задумувалась над тим, що якогось дня він помре (лише смерть мачухи фігурувала в її роздумах про майбутнє), але нещодавні переживання зістарили його й висотали більшість його життєвих сил. І хоча випадкова зустріч з місіс Добсон і твори Емануїла Сведенборґа оживили його дух, його здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Його руки тремтіли, він ходив згорбившись, і хоча до нього повернувся колишній апетит, він так і не набрав утраченої ваги.

За зимою настала весна, потім літо. У липні всі казали, що це найгарячіше літо, яке вони пам’ятають. Опівдні від спеки ставало неможливо працювати або думати. У суботу 15 липня в домі залишалися тільки Мінні та містер і місіс Лаурі. Емма була з друзями на озері, а служниця взяла вихідний, аби відвідати сестру. Після обіду з холодної шинки та картопляного салату містер Лаурі повернувся у свій кабінет. Мінні з мачухою прибрали на кухні та помили посуд, перш ніж розійтися по своїх кімнатах.

– Чому б тобі не лягти на ґанку, люба? – спитала місіс Лаурі, коли вони підіймалися сходами. – Шезлонг нічим не гірший за ліжко, і, я впевнена, тобі буде легше, якщо віятиме хоч який вітерець. Не уявляю, як ти там витримуєш, у своїх чотирьох стінах.

– Будь ласка, не турбуйтеся за мене.

І справді, в її кімнаті була така задуха, що того дня Мінні почувалася в ній, наче замкнена в духовці. Та хоча спати там зараз було вкрай незручно, проте її дух чувся там вільно, і не треба було, як на ґанку, постійно остерігатися чужих допитливих очей.

Годиною пізніше крізь дрімотне оціпеніння Мінні почула тихі кроки мачухи внизу на сходах. Хтось постукав, двері внизу відчинилися, почувся шепіт приглушених голосів. Потім – якийсь відразливий звук, хрускіт, придушений скрик, глухий удар…

Раптом вона підскочила, наче стягнута з ліжка, і встала, розгублено кліпаючи очима і дослухаючись до ударів серця. Що це було?

Вона затамувала подих і напружила слух, але марно – тиша, важка, мов спека, огорнула дім після короткого незрозумілого заворушення.

Нічого. Ані дратівного скрипучого базікання мачухи, ані нижчих, завжди зважених інтонацій батька.

А тоді двері зачинилися, повільно й акуратно, – так тихо, що вона майже нічого не почула, лише відчула, як все навколо заспокоїлося.

Мінні потерла обличчя, липке від поту, і підійшла до раковини з глеком у кутку. Вмивши обличчя і руки, причесавши волосся і побризкавшись одеколоном, вона взула туфлі й відімкнула двері.

Це були двері до батьківської спальні, і на мить вона здивувалася, запитуючи себе, чому обрала саме цей вихід. А тоді ступила на крок уперед. Ліжко було не розстелене, але покривало з боку мачухи зім’ялося. Дівчина підійшла до туалетного столика й відчинила китайську лаковану шкатулку, у якій мачуха зберігала свої прикраси. Дістала звідти пару опалових сережок і піднесла до вікна, милуючись тим, як грає світло, відбиваючись у камінцях. Вже не вперше вона відчувала спокусу взяти їх собі. Мачуха ніколи їх не носила. «Опал – нещасливий камінь», – казала вона, що слугувало також відмовкою, аби не віддавати їх пасербиці. Якщо вона побачить їх на Мінні, буде неприємність, а брати їх, щоб ніколи не наважитись надіти, не мало жодного сенсу – тоді вона буде не краща за мачуху, жалюгідну, як собака на сіні. Тож дівчина закрила шкатулку і покинула кімнату крізь інші двері.

Унизу, звернувши у коридор, що вів до батьківського кабінету, Мінні побачила свою мачуху, що лежала на підлозі. Обличчя жінки перетворилося на невпізнавану маску з крові й кісток, голова була розколота навпіл. Вона була мертва.

Мінні різко втягнула повітря, відчувши мідяний присмак сирого м’яса, але її не знудило, вона не зомліла. Попри переляк, її розум залишався ясним і гострим. Її мачуху вбили! Ось що за шум вона чула знизу – смертельний удар. Але хто міг це зробити? Хтось, якийсь чужинець проник до будинку. Хто? Втікач з психлікарні? Грабіжник, спійманий на гарячому? Чи він втік? Чи вбивця й досі ховається десь у будинку? Що їй робити: сховатися від небезпеки, замкнувшись у своїй кімнаті, чи вибігти надвір і волати про допомогу?

Вона відступила на крок від скривавленого тіла, коли їй спала думка про батька. Вона згадала, як тихо зачинилися двері. Може, зараз убивця там, разом із ним? Їй уявилася жахлива фігура, що загрозливо вимахує скривавленою зброєю, і батько, заціпенілий від жаху – як минулого року перед лицем демона.

Може, уже пізно? Може, її батько теж мертвий?

Вона більше не зважала на небезпеку. Якщо є якийсь шанс урятувати його, вона спробує.

Переступивши через тіло мачухи, Мінні взялася за дверну ручку і відчула, що та липка від крові. Серце в неї урвалося, та все ж вона відчинила двері й сміливо увійшла всередину.

Батько сидів за столом, як завжди, але тепер перед ним лежала закривавлена сокира поверх документів і книжок. Він обернувся і глянув на неї – ніколи в житті вона не бачила в нього такої посмішки, але одразу впізнала жовтий блиск в очах. Той самий зловісний блиск вона бачила – вони обидва бачили – в очах торішнього демона, і це все пояснило. Торік вона була вражена появою зловісної істоти в будинку і думала, що більшого жаху й бути не може. Але тепер було гірше: вона бачила, що демон вселився в її батька.