Жахослов ,

Ще один напад гострого болю.

– Ой! Припиніть це!

– Дені? – поманив доктор Морґентау. – Розкажіть їм те, що розповіли мені.

Дені Вашинґтон приєдналася до людей, що згуртувалися навколо моєї руки, і відзвітувала про те, як видаляла скалки замерзлого волосся з мого пальця.

– А ви впевнені, що видалили всі фрагменти? – зловісно спитала лікарка.

– Тоді я була впевнена, що всі. – Її голос злегка тремтів. Я подивилася на Міллі-Лу. Вона стиснула мою руку, і в цю мить я знову відчула шкірою гострий біль – трохи нижче від указівного пальця. Цей біль більше нагадував укол голкою, відчуття було дещо приглушене й віддалене.

– Люди, що ви там робите? – спитала я. – Так, я це відчуваю, але не надто.

Секунду чи дві ніхто не промовляв ані слова. Потім доктор Морґентау відвів Міллі-Лу вбік, аби щось пошепки обговорити з нею. При цьому вона примудрилася не випустити моєї руки. Закінчивши з нею, він підійшов і спитав мене про найближчого родича і скільки часу минуло, відколи я востаннє їла чи пила.

Я тишком лаялася, коли вони приспали мене. Мені не подобалася сама ідея, доки наркоз не почав діяти – потім мені стало байдуже. Я знепритомніла, потім знову повернулася до тями, майже не відчувши, як мені знову почали вводити новокаїн. Але не лише в мій палець – цього разу оніміння поширилося на всю долоню, охопивши нижні фаланги і майже весь великий палець. Я мала туманне передчуття, що це поганий знак, але не мала мотивації з’ясовувати, звідки воно. Здавалося, це тривало годинами. Якоїсь миті здалося, що мій розум от-от проясниться, але потім туман згустився знову, і я поринула в безпам’ятство.

Коли я нарешті прокинулася, то побачила, що моя права рука нерухомо прив’язана до дошки, а долоню охоплює складна пов’язка з пластиковою трубкою, виведеною назовні. Я спробувала поворухнути долонею, але вона теж була цілком знерухомлена. Боляче не було, але я відчувала холод, ніби її тримали в пакеті з льодом.

Хтось торкнувся мого лівого плеча. Міллі-Лу. Вона спробувала заспокійливо посміхнутися. Спроба була невдалою.

– Як почуваєшся?

Я здивовано кліпнула очима.

– А ви як гадаєте? – сказала я, чи принаймні спробувала сказати. Прозвучало, наче кумкання: «Вияк-дає-те?»

– Ось, випий води. – Вона трохи підняла мене і вклала соломинку між мої губи. Вода була холоднющою. Вона аж обпікала горло – і водночас це було добре.

– Гадаю, ви і є мій найближчий родич? – витиснула я із себе. – Чому мене наполовину розп’яли?

Її посмішка більше нагадувала гримасу болю.

– З твоїм пальцем виникла проблема.

– Еге, я здогадалася. У чому справа? Невже… як там її звуть… облажалася?

– Ні, все значно складніше. Це… – Міллі-Лу замислилася, почала була говорити, потім передумала, поміркувала ще трохи. – Зачекай тут, я покличу лікаря.