Жахослов ,

Я вражено дивилася на двері, що зачинилися за нею. Зачекай тут? Вона справді щойно це сказала? Я глянула на свою знерухомлену праву руку. Скільки мені ще доведеться лежати ось так? І нащо ця дурнувата пластикова трубка? Вона стирчала з пов’язки, вела до штатива і зникала в центрі зв’язки пакетів льоду, з’єднаних між собою клейкою стрічкою.

– Якого дідька? – уголос промовила я і озирнулася в пошуках чогось на кшталт кнопки виклику медсестри. Нарешті я знайшла кабель, під’єднаний до чогось схожого на футуристичний пульт дистанційного керування. Я почала натискати усі кнопки по черзі – підвела собі ноги, потім голову, потім опустила все, перш ніж знайшла кнопку, яка вочевидь не робила нічого. Я натискала її, доки не повернулася Міллі-Лу.

– Люсі, гадаю, тобі краще віддати це мені, – вона потягнулася до пульта керування в моїй лівій руці.

– Нізащо! – сказала я, намагаючись притиснути його до своєї сорочки.

– Просто припини натискати кнопку, – благала вона. – Я обіцяла сестрам, що ти не будеш так робити.

– Хто-небудь прийде? – спитала я.

– Лікар уже йде. Справді.

Я віддала їй пульт.

– Вам я довіряю. – Я озирнулася. – Багато в чому. І дуже сподіваюся, що наша медична страховка покриває витрати на окрему палату. – Я втягнула носом повітря. – Окрему палату з кондиціонером.

– Ти дістала травму на роботі. Чого не покриє страховка, покриє «Джонс». Про це можеш не турбуватися.

– То про що я маю турбуватися? – спитала я. – Мені відрізали пальця?

– Зовсім ні, – відповіла Міллі-Лу. – Я сказала їм, що спочатку вони мають поговорити з тобою.

– Що? – Але перш ніж у мене стався істеричний напад, увійшли лікарі, доктор Морґентау та троє інших, в супроводі Дені Вашинґтон. Остання мала по-справжньому наляканий вигляд. І явно не тим, що її можуть звільнити – на її обличчі був такий жах, наче її ім’я дізналася мафія. Бідолашна дівчина вся тремтіла. Чи, може, то було від надмірної роботи кондиціонера. Я й сама мала б тремтіти. Я відчувала, як прохолодно в кімнаті, але чомусь це мене не хвилювало.

Доктор Морґентау заново представив лікарів: жінку звали доктор Рамірес, старшого чоловіка – доктор Фунарі й молодшого – доктор Нґо. Він почав розповідати про їхню спеціалізацію і ще щось, але я була не в настрої.

– Чому ви хочете відрізати мені палець? – спитала я.

– Щоб урятувати ваше життя, – виступив уперед доктор Нґо. – Почалося зараження. Жодним зі звичайних способів: антибіотиками, очищенням, дезінфекцією – воно не лікується.

– Це заразно? – спитала я.

– Не в тому сенсі, у якому ви, мабуть, думаєте. Це не є вірус нежитю або грипу, який можна підхопити від іншого. Ми всі в цілковитій безпеці. Для того щоб заразитися, треба, щоб шкіру проткнуло інфікованим матеріалом, як це сталося з вами.

– Я була інфікована кількома замерзлими волосинами? – Я не хотіла в це вірити, та не скидалося на те, що він вирішив розіграти мене. – Це ж було лише волосся, просто волосинки з голови старої пані. Вони мали бути надто крихкі, щоби проткнути шкіру…

– За надзвичайно низьких температур речовини здатні поводитись дивним чиним, – вставив доктор Морґентау. – Рідкий азот…