«Аз» –
Вона вже тут…
V
Максима збудив крик.
Глянувши на зорі, він зробив висновок, що вже десь за полуніч. Трохи занепокоївшись, усе ж піднявся, взяв шаблі та пішов на крик. Шабель у нього було дві. Не так, як у звичайних козаків, по одній, а дві. Дивні такі шаблі… Рукояті якимось мотузком оперезані туго, а на лезах візерунки дивні — не православні, це точно.
Крик був дівочий. Він долинав із ближнього яру під дорогою, та ще пак чувся голосний регіт.
«Люди…» — подумав Максим і полегшено зітхнув.
— Відпусти! Відпусти, виродку!!! Відпусти зараз же, а то..!
— А!!! Вкусила бісова дівка!!! Ловіть її!!!
«За’ ти в мене вловиш…» — тихо промовив Максим і кинувся в хащі обабіч того гурту.
Нападників було з дюжину. У козацьких жупанах і шароварах, але таких поношених і дірявих, що Максим відразу зробив висновок — не запорожці. Може, були колись… Втікачі, розбійники або зрадники — одне із трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тоді таких було тисячі. Тікали всі — козаки, ляхи, москалі, татарва і т. д. і т. п., тікали і нищили все на своєму шляху. Крали, громили, вбивали і ґвалтували. Спалювали цілі міста з соборами і людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послідньої копійки, починали спочатку.
— Виходь, лярво! Тобі все одно од нас не сховатись!
— Ти до мене виходь…
Максим якимось несподіваним чином уже стояв трохи вбік від центру збориська, обличчям до ватажка.
— Що за маячня?! Ти звідки взявся?!! Та я тебе..!
Ватажок схопив шаблю і кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожній по шаблі, і понісся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в інший бік аж до самої землі. Через мить троє разом із ватажком валялися, стікаючи кров’ю, на землі, а остача повтікали.
— У, шайтан… — вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, іще щось незрозуміле.
— Дівчино, виходьте! Чуєте, що кажу — не бійтесь мене! — трохи помовчав, тоді: — А хочете — бійтесь! Але ж повірте, шо залишатись тута самій у таку пізню годину ше небезпечніше!
У хащах щось зашаруділо, а через мить показалася людська постать…