Дума про Хведьків Рубіж

                    Гей коні ж ви мої, коні,                     Ой да порвіть застави,                     Ой да летіть у поле,                     В чистий широкий степ…

Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.

Їм не вдалось утекти.

Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз — ховати всіх треба.

Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.

Шукали Максима…

VІ

Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?

Це, поза сумнівом, — незрівнянне видовище.

Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест — той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають — тягнуть до ешафоту.

Навкруги — юрби людей.

Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повісять, але він не помре від цього.

Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.

Як буде скандувати юрба…

Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквізитор завжди правий — це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник — будь-хто.

Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово — єретик». Це — десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смерті.