— Стривай, Максиме, ти кажеш, що він шукав мене, хотів убити, то чому ж не вбив зараз? Міг же!
— Не міг.
— Чому?!!
— Ти б не дозволила.
Галя не знала, що сказати. Вона була у жахливому стані, сльози клубком стояли в горлі й дихалось так важко.
— Ти вже виросла після вашої останньої зустрічі. Ти навіть не уявляєш, яка в тобі сила. Ти княгиня, а це не пусте слово. Твої предки за часів тіней керували усім білим світом. Вірніше, темним. У тебе в жилах тече кров Топешів. Якшо правильно — не зовсім кров. Розумієш, у вампірів нема крові. Замість неї рідина, яка містить пропасницю. Мертва вода. Тисячі маленьких істот, і вони харчуються людською кров’ю. Кажуть, у крові зберігається душа. У вампірів немає душі. Вони живі мерці. Життя у них вічне, тобто живуть вони вічно, коли не загинуть. Загинути ж вони можуть від небагатьох речей: прямих сонячних променів, осикового кілка, тільки в серце, аби речовина, яку виділяє осика, погубила мертву воду в тілі і … — Максим задумався. — Є ше деяка зброя. Наприклад, меч Топеша, — кивнув на Галину хвору ногу. — Бач. Отож у тебе, Галю, в жилах є і кров, і мертва вода. Це той рідкісний випадок, коли вони урівноважились.
Галя помовчала, тоді каже:
— А що тут треба Топешу?
— Я.
— Навіщо?
Максим скривився.
— Колись багато років тому я пограбував один польський маєток. Набрав там коштовностей, ше багато чого. Штука ж у тому, шо люди в тому маєтку були хранителями, тобто зберігали скарби упирської знаті. Топеш шукає меч. Той самий, яким поранив тебе. Без нього він не зможе керувати всіма вампірськими народами.
— А де він?
— Тобі скажи. Знайшла дурня. Топешу не дав, а тобі дам!
— Максиме! — Галя була у розпачі.
— Вибач, серце, але я вже і сам мало чого розумію. Зрештою, меча я тобі не дам. У вас, упирів, пам"ять не отут, — показав на голову, — а у мертвій воді. І передається із покоління в покоління. Ти, Галю, пам’ятаєш усе, про шо я розказую, тільки не знаєш цього.
— І що тепер? Що тепер, Максиме? — вона раптом різко повернулася до нього. — Може, ти мене уб’єш?!!
— Ха! Тебе так і вбив! Ні, ні, не плач, це у мене жарти такі. Я ж люблю тебе, серденько. Більше за все і всіх. Я люблю тебе, Галю, і ніколи не скривджу. Ми шось придумаємо.
Максим поклав руку дружині на плече.
— Не переймайся, чуєш? Люба…