Причина, як і все мирське, до болю прозаїчна — влада.
Подумайте: якщо бог є любов, доброта, прощення, а за апостолом Павлом, бог є скрізь, то значить, добро скрізь. Отже, чиниш будь-яку (ну може за рідкісними винятками) дію, і можна сказати: я чиню добро, з любові чиню це себто, або ж по-божому дію.
Ото.
Так же і Костянтин, і його вірнопіддані, творячи таке добро споконвіків аж до нашого часу, вже встигли збудувати цілу інфраструктуру віри, з чіткою вертикаллю влади, важелями впливу, методами маніпуляцій і ще багато-багато чим.
Отже, останній острівець римської величі — святий престол мало загадував на майбутнє царство господнє. Йому й земних справ вистачало, як от вистачає їх священику на прізвисько Пастир.
Щодня, вірніше, щовечора привозять йому втаємничені дівчат-повій, якими «святий» користується до ранку або почергово, або ж усіма зразу, та й часто їх потім або ж знаходять мертвими, або ж узагалі не знаходять. Коротше, я в ці темряви заглиблюватись не буду — привозять шльондр, і все.
Привезли й на цей раз.
А він стоїть собі під вікном і думає, що взавтра доведеться вести на страту одного упирка на ймення Святослав.
V
— Ну що… Непогано…
Пастир оглядає легкодоступних панночок, як лошат на ярмарку, мацає волосся, шкіру, заглядає в зуби.
— А оцю потвору викиньте геть із моєї оселі! Ану пішла, вівця!
Ха! Вівця! Та його, власне за оттакі репліки Пастирем і прозвали. Він Пастир і є, як послухай його:
«Пасу вівці мої»
Або
«Покайтесь, овечки!»
Або
«Кожній вівці своя кошара і кожній вівці свій пастух»
Або
«Виведу вас на луки божі, вівці мої»
ebooksa