У підвалах таємної інквізиторської тюрми його відучили спати.
Князя там клали на лаву і міцно до неї прив’язували, потім ставили над ним варту, що час від часу змінювалась. У руках вартовий мав маленьку замашну сокирку, і, тільки-но Топеш поринав у сон, наносив йому важкий удар тією сокиркою по черепу.
Череп ламався.
Кожного разу.
Потім кості швидко зросталися, але біль був незносимий.
І знову сон, знову тріск — навпіл або навхрест…
Під час втечі Топеш повбивав вартових одразу, а священика — автора тієї задумки — забрав із собою. Подейкують, що через місяць чи два упир розіп’яв панотця на перевернутому хресті аж у самому Ватикані.
— Старший!
Луна прокотилась через увесь похмурий коридор.
— Так, государю!
— Ті полки, що лежать на кордонах між Румунією та Україною…
— Уже підняті, ваша величносте. Вони готові…
Запала мовчанка. Князь сперся на перила балкону. Погляд його сягає далі й далі. Закрив очі. Витер обличчя рукою.
— Путивль, кажеш?
— Так, государю!
— Далеченько… Що там із тими полками?
— Мало. Мало вояків. На легіон ще не тягне. Забиваємо резервістами, та ладу з того нема. Резервістів виходить майже половина. А мова ж про один із двох більш-менш вцілілих легіонів.
— Як так вийшло?
— Важко знайти місця поховань. Старі мапи та позначки знищені людьми або природою. Нових, звичайно, ніхто не робив. Та й тим, якими ми користуємось, декілька сотень років. За цей час поховання переносились, змінювався ландшафт. Інколи, навіть надибавши поховання, ми виявляємо по сто-двісті розритих пустих могил. Старі людські цвинтарі, що утворювались круг поховань, часто виявляються знищеними, зарослими лісом або ж затопленими на дні водоймищ. У цьому випадку можна вважати їх непридатними, бо вода вимивала врешті тіла на світ…
— Що з резервом?
ebooksa