Дума про Хведьків Рубіж

— О Боже, що то?!!

Два ікла у малої невеличкі між зубів видніються…

ІV

Максим наблизився до Січі в кінці червня 1658 року, хвацько оминаючи поодинокі козацькі дозори у безмірному степу.

Січ чорніла під вечірнім передзахідним сонцем за кілька верст по той бік Дніпра.

Максим лежав серед трави, високих заростей очерету, кропиви, медунки та конопель — чекав з’яви перших вечірніх зір. Парубок не зважав на шурхотіння бур’яну за два сажні від нього, хоч знав — то не що інше як лис, мабуть, навіть недужий на сказ.

Думи, тяжкі думи нависли над головою Безрідного, мов густі осінні хмари, що ллють із неба дощ, подібний до сліз Божих, ті хмари, яких і близько не було зараз на матовому та глибокому тлі літніх вечірніх небес…

* * *

Махмед-Гірей зіставив проклятий підсвічник зі столу, розтер забиту руку, кривлячись, як боязливий шакал до мисливця — з образою і злістю.

— Качук шайтан! — проклята річ підвернулася якраз невчасно.

Безрідний глянув на посинілі пальці хана, тоді на свічник — той був невеликий, з кулак, позолочений, може, хоча швидше за все відлитий із бронзи. Підсвічник немусульманського стилю був далебі не що інше, як військовий трофей.

— Болить, — протягнув спокійно хан, наче його хтось проте питав, — болить та ниє, проте біль, коли він завданий правильно і виникає якраз у потрібному місці, часто сприяє зміцненню здоров’я…

Безрідний кивнув. Йому було нецікаво слухати, та й хану той біль, мабуть, не додавав багацько здоров’я, а скоріше за все посилювався, і Максим те відчував. Махмед-Гірей підійшов до вікна, звів змучене обличчя вгору, підставив під струмені благодатного сонячного світла долоні, умив тими струменями чоло.

— Аллах милостивий до мене та мого народу…

— Ваша світлість!

Безрідний перебив хана. Той озирнувся — козак, стягнувши туго на руці блакитну вервицю вицвілих чоток, махнув розчепіреною долонею в бік хана. Видихнув, наче докінчуючи попередню фразу:

— Милістю Аллаха.

Біль із ханового зап’ястя буквально рукою зняло.

Махмед-Гірей кивнув.

— Урус шайт ан Сірко… — хан випростався. — Гяури потребують болю, щоб істота цих земель та істота двох народів вздоровилась, зітхнула з полегшенням. Смерть кошового буде болем важкої втрати та болем незносимої скорботи для невірних. Розумієш, карачей?

Безрідний розумів.