Непрохані

По-друге, Ґері Фішер курцем не був.

Потім постало ще питання. На бездоріжнику я поїхав у Сієтл. Як же Емі дісталася аеропорту? Служби таксі у Бірч-Кросингу не було. Мені спав на думку один-єдиний варіант, яким я сам скористався кілька днів тому. Цимермани. І тут я згадав іще дещо.

Цимермани мали ключі від нашого будинку.

Власне, вони були єдині, окрім нас, хто їх мав. Я й уявити не міг, що хтось із них міг би вдертися в будинок. Але вони завжди раді були допомогти, і якби їм розказали достатньо переконливу історію, вони б заледве відмовилися надати підтримку. Принаймні Бен — Боббі була зліплена з міцнішого матеріалу. Проте якби Бен і пустив сюди когось чужого, то навіть склав би тій людині компанію, щоб нічого не сталося.

Я шукав хвилин п’ять, але не знайшов, де у нас записаний їхній номер, тож вирішено було пройтися. Відповідь на своє перше питання я отримав, тільки-но наблизився до їхнього будинку. Обидві машини Цимерманів були на місці.

Я подзвонив у двері. Ті моментально відчинилися, і з’явилася Боббі з келихом вина. Широка усмішка на її обличчі зблідла, та потім повернулася, хоча вже не така широка.

— О, Джеку, — промовила вона. — Як справи?

Будинок Цимерманів був одноповерховий, на кшталт ранчо. За спиною Боббі я побачив ще людей у великій, просторій вітальні, з якої відкривався краєвид на річку. Там було п’ятнадцять чи двадцять осіб, але Бена серед них я не помітив.

Я зробив крок усередину, намагаючись не звертати уваги на тих людей, на звернені на мене погляди.

— Хотів дещо спитати у вас, — тихо промовив я. — У вас є ключі від нашого будинку. Ніхто не просив їх у вас? Чи впустили ви його у будинок?

Боббі глянула на мене з подивом.

— Звісно, ні. А якби просив, я б не пустила.

— Авжеж, — швидко відповів я. — Я нічого такого й не думав. Просто в нас у будинку наче хтось побував. Бен удома?

Вона похитала головою і почала пояснювати, що їхньому другові знову гірше і Бен поїхав до нього. Я намагався слухати, але дещо відвернуло мою увагу. Я впізнавав декого з гостей. Сем, товстий бородань, власник бакалії. Зморена сива жінка, якої я не знав на ім’я, але, здається, вона володіла книгарнею у селищі. Прилизаний джентльмен, власник «Кескейдз Гелері», ще знайомі обличчя. Я зрозумів, що маю почуватись ніяково, бо прибув до Боббі на зібрання, куди нас не запрошували. Гості дивилися на мене зовсім не як на ще одного гостя. Я почувався ніби дитина, яка випадково зайшла до чужого класу і дивиться на групу дітей, які зі мною знайомі, але дружити не бажають.

— Думаю, то мені привиділося, — сказав я, усміхнувшись. — Вибачте за клопіт. А що святкуєте?

Боббі м’яко взяла мене під лікоть і повела до дверей.

— У нас зібрання читацького клубу, — пояснила вона. — Переказуй мої шанування Емі.

Й от я опинився на вулиці, і двері за моєю спиною зачинилися. Похмуро на них подивившись, я рушив назад. Аж на доріжці сталося щось дивне.

Назустріч мені, явно прямуючи до Цимерманів, ішов шериф. Він кивнув мені, коли ми порівнялися.

Я й уявити не міг, що він великий книголюб.