Непрохані

Спрямовую руку твою.

На площі Медисон помітила своє віддзеркалення у вітрині та здивувалася тому, яка вона маленька. Вона довго дивилася на себе, пригадуючи день, коли вони з мамою купили це пальто. Як вони побачили його, як разом обходили так і сяк, розуміючи, що річ дуже дорога, але без неї життя їхнє не буде повним. Медисон не просила, вона знала, що рішення про екстравагантну, імпульсивну витрату мама має прийняти самотужки, бо тільки так воно потішить її розуміння крутого материнства — на відміну від прохання, відкритого чи прихованого, з боку доньки. Медисон тоді не розуміла, що знає про це, але вона знала.

Вони вийшли з магазину і пішли по інших крамницях, шукаючи інші речі, але водночас не шукаючи уже нічого, і Медді знала, що коли мовчатиме і гарно поводитиметься, то вони повернуться у дорогий магазин по те пальто.

І вони повернулися.

Тепер Медисон нарешті зрозуміла, звідки знала у той день, як домогтися свого, і звідки знала це в інші дні. Щось у ній завжди знало, як володарювати над іншими, як непомітно отримувати від них те, чого бажалося. І хтось у ній жив уже тоді.

Він завжди у ній жив.

На площі було приємно, але й близько не так, як уночі. Хоча вдень людей побільшало, здавалося, що їх менше. Можливо, через те, що це були інші люди. Не безпритульні, а туристи, які не збиралися затримуватись. Вони фотографували, але не бачили, вважали, ніби місце належить їм — а не навпаки.

Втім, знайшовся один відмінний від інших. Медді вже півгодини тихенько пила свій американо зі «Старбаксу» в куточку, коли на тому боці вулиці зупинився бездоріжник. З нього з"явився чоловік і рушив просто до площі, не зважаючи на рух машин навколо. Він не мав видимої мети і просто сів на лавку. Високий на зріст, з широкими плечима. Медисон раптом захотіла побігти до нього і попросити допомогти. Цей чоловік відрізнявся від того, у чиїй машині вона спала. Цей, якщо вже має щось зробити, не зупиниться, поки не зробить справу до кінця.

Натомість Медисон підвелася з лавки і швидко пішла з площі геть, не озираючись, поки не впевнилася, що той чоловік її не побачить. Їй, може, і потрібна була його допомога, а от людині з темної хмари в її голові — ні. Медисон приблизно пригадувала нічну історію з телефоном — головно через стан своїх рук, — але не пам’ятала, навіщо й куди дзвонила. Зате подумала, що варто подзвонити ще декому, кого вона досі уникала. Тепер Медисон почувалася сильнішою і була певна, що впорається з ним.

Знайшовши телефон — цього разу у фойє готелю неподалік, дорогого готелю з маркізою у жовто-червону смужку, — вона витягла з записника білу картку з номером.

На тому кінці одразу ж узяли слухавку.

— Це я, — сказала Медисон. — Потрібна інформація.

— Де ти?

— Ти не розчув питання, Шепарде?

— Слухай, — почав чоловік неприємно терплячим голосом. — Я хочу тобі допомогти. Але спершу я мушу знати, де ти. Тобі дев’ять років. Ти… в небезпеці.

— Все сказав?

— Ні, не все. Медисон, ти нічого не отримаєш, поки не скажеш, де тебе шукати. Як скажеш — я прийду, і ми поговоримо. Я дізнаюся все, що тобі потрібно знати. Нині ти тільки утруднюєш мені завдання.

— Ти своє завдання вже виконав, — різко відказала вона. — Й отримав за нього плату. Хоча й зробив не те, що обіцяв, еге ж? У мене немає причин тобі довіряти.

— Що я зробив не так? Я ж прийшов.

— Зарано. Ти мусив почекати, поки мені виповниться вісімнадцять, як заведено, але ти так хотів швидше отримати свою плату, що не став чекати на мою готовність. Однак насправді з готовністю все гаразд. Я завжди з готовністю перебираю владу. Але, думаю, ти про це пам’ятаєш. Для своєї власної користі.