Непрохані

Наталі знизала плечима.

— Скільки їй цього року — тридцять шість? Може, стареча ностальгія. Збирає мемуари, поки не підкосив Альцгеймер.

— Можна й мені глянути?

— Я вже дивилася. І наскільки побачила, вона нічого не чіпала. Та й що там можна взяти?

— І все-таки.

Наталі схилила голову набік — ось звідки хлопчик, що грається надворі, взяв цю звичку.

— Що відбувається, Джеку?

— Нічого. Просто цікавлюся.

— Вперед, детективе. Аннабель на репетиції. Другі двері праворуч.

Я вийшов з кухні й рушив нагору. Другі по коридору двері були тільки причинені, і я раптом так ясно пригадав сон Ґері Фішера, що навіть завагався. Потім рішуче штовхнув їх.

Коли кімната належала Емі, в деталях вона, звісно, була інша. Постери інших артистів на стінах, іграшки й ляльки з інших фільмів. Проте загалом то була дуже типова кімната.

Дивне відчуття — бути там, де минуло дитинство коханої людини. Знати її зараз — це зовсім не те, що знати її тоді, і ця до-твоя версія людини навіки залишиться незнайомою, навіть коли ви будете помирати в один день. Дуже дивно уявляти людину маленькою, юною, бачити форми, крізь які вона пізнавала світ. Чути відлуння. Губитися у здогадах — чи комфортно їй тепер у новому, більшому світі, чи ваша спільна з дорослою інкарнацією цієї людини спальня здається їй незатишною, бо вікно в іншому місці, на іншій висоті? Уявляти, як вона сидить на краєчку ліжка — рівні ноги, рівна спина — і вдивляється у майбутнє отим жадібним, не до кінця людським дитинним поглядом.

Я одразу ж помітив те, чого не могла побачити Наталі. В кімнаті був легкий безлад — тобто видно було, що тут прибирають, і скоро приберуть знову, але зараз усе стояло й лежало як заманеться. Проте килимок був акуратно вирівняний симетрично до ліжка, розгладжений, без заломів і складок. Навряд чи то Аннабель про нього так подбала.

Посунувши дерев’яний стілець, я підняв килим. Нічого — дощата підлога, яку років десять тому пофарбували у білий колір, як велить дівчачий стиль «шеббі-шик». Я зазирнув під килимок з іншого боку. Те саме, нічого, але треба ще пошукати під ліжком. Я опустився навколішки й обмацав підлогу там, де рама ліжка дотикалася до стіни.

З певним зусиллям частина плінтуса піддалася. Отвір у стіні — ідеальний сховок для дитячих скарбів. Нині порожній, але там очевидно щось було, щось, що забрала Емі.

Наталі стояла біля вікна на кухні, обіруч тримаючи чашку з кавою і спостерігаючи, як грається надворі її син.

— І що?

Я знизав плечима.

— Як ти й сказала — просто ностальгія.

Я відзначив, що вона якось дивно позирає на сина.