Непрохані

Але очі дівчинки були заплющені. Почувся тихий плач, груди дитини почали підніматися й опадати швидше.

— Я почекаю, — повідомив голос.

Дівчинка швидко перевернулася на спину. Ще один довгий подих-схлип — і вона затихла. За мить екран знову став чорний.

Я обернувся до Фішера.

— Ще раз.

Він перемотав касету назад. Жодного разу камера не давала чітко роздивитися вуста дитини у ті моменти, коли лунав голос. У кімнаті було надто темно, і загалом її обличчя затуляла ґратчаста огорожа ліжка. Проте навряд чи голос додали пізніше — він надто вже органічно поєднувався з іншими звуками в кадрі. Й неможливо було зігнорувати те, як дитина рухалася. У тих рухах була якась дратівлива, дуже доросла різкість. Хіба діти так можуть?

Я не знав. Натиснув паузу, зупинивши касету на зображенні Бетані в її ліжечку.

— Як це стосується Емі?

Він недовірливо глянув на мене.

— Ти жартуєш? Я навіть назву їхню дізнався від тебе. З твоєї книжки.

— Чию їхню?

— Ти тільки-но одну з них чув. Говорила вустами моєї дитини.

Тепер я глянув на нього з недовірою.

— Ти думаєш у усередині твоєї дитини хтось інший?

— Не тільки в ній. Невже не розумієш? — він посунувся ближче до мене. Очі світилися. — Це непрохані гості, Джеку. Оті люди всередині.

Розділ 34

Поліцейські добре знайомі з одним дуже конкретним відчуттям: усвідомленням того, що людина, з якою ти говориш, тобі брехала. У чомусь серйозному чи в дрібницях — немає значення. Просто ти раптом розумієш, що картина світу, яку ця особа намалювала, щиро дивлячись тобі в очі, несправжня.

Я не думав, що Ґері бреше, але загалом відчуття було те саме. Хочеться, щоб невроз був героїчним, щоб він надав містичних, шаманських рис заплутаному внутрішньому космосу, з якого декому немає втечі. Але він не такий. Немає там красивих рис. Тільки сум і розпач.

Фішер розгадав мій погляд.

— Ні, Джеку. Ти ж сам усе бачив. От щойно, на екрані!