— Це ти мені скажи. Він говорив з тобою.
— Він мало що встиг сказати до того, як його застрелили.
— Ага. А що встиг? Що такий, як Андерсон, міг зробити, аби хтось зруйнував його життя й застрелив на очах у купи людей? Думаєш, кілер працював один? Я гадаю, ні. То хто ж від цього виграє? Хто достатньо могутній для такого? От ти мені й скажи.
— Я не знаю. Не хочу знати. Я…
Задзвонив мій телефон. Я рвучко його витягнув.
— Алло?
— Стерво поліцайське!
Я вилаявся. Я вже й забув, як деякі люди готові напружитися заради легких грошей.
— Ел-Ті. Збирався ж тебе заблокувати. Зараз зроблю.
— Ти мені завинив. Це останній шанс.
— Або що? Дзуськи я тобі винен. Я вже сказав, що твоя інформація мені не цікава.
— Впевнений? Бо вони тут.
— Хто?
— От просто тут. Троє людей зайшло всередину.
Я швидко зробив переоцінку ситуації.
— В будівлю? Як вони виглядають?
— Що, тепер цікаво?
— Скажи, як вони виглядають.
— Звичайні собі білі вилупки. Один бізнесмен, при костюмі. Інші двоє — я навіть не знаю.
— Лишайся на місці. Подзвони, якщо вони підуть геть.