Непрохані

Хоча розум її був повний руху й бігу, насправді Медисон нікуди не рухалася. Вона навкарачки повзла коридором крізь попіл і пил і нічого не бачила. В легенях у неї було стільки диму, що здавалося, ніби туди напхали землі. Підпалюючи кімнату, вона обпеклася до ліктя, бо не чекала, що вогонь спалахне так швидко, і біль був нестерпний. Вона не знала, куди йти, і їй просто вже було досить, досить цього всього.

Вона знала, добре знала, що не виживе. І тепер шукала тільки шлях до одного-єдиного місця в глибинах власного розуму, виштовхувала чоловіка геть, відчуваючи, як сильно він хоче лишитися і як слабне його хватка, бо він розуміє, що вона скоріше помре, ніж житиме отак: ця дівчинка не готова стати його домівкою.

Потім вона об щось ударилася. Підвела голову, зрозумівши, що тут трохи світліше і звідкись тягне прохолодою.

Її осяяло: це вже не коридор, це якась більша кімната, а перед Медисон — підніжжя сходів.

Вона підважилася на першу дерев’яну сходинку і поповзла нагору. Тепер треба було тільки підвестися і побігти чимдуж. Там двері на вулицю, у зовнішній світ. Треба тільки вийти за них і побігти.

Вибігти просто на проїжджу частину, не дивитися ні ліворуч, ні праворуч. Вибір сумний, але робочий. Вона добре провчить Маркуса. Хай знає, що не в кожної дівчинки можна вкрасти тіло.

Не кожна це стерпить.

З правого боку кімната потопала у суцільному полум’ї. Я вперто рухався через центр, крізь завали, відчуваючи запах паленого волосся і жар на шкірі. Від стіни відвалилася секція шафи, обдавши мене шматками горілого паперу, дерева, іскор. Я пригнув голову і вперто йшов далі, пробиваючи собі шлях на волю, плескаючи по ділянках тіла, на які перекидався вогонь.

У коридорі не було чим дихати від диму. Попереду хтось блював. Я, перечіпаючись, рушив крізь сірі хмари, затуливши обличчя курткою, як міг. Плече шарпали спазми, і я відчував, яке воно мокре. Рука почала німіти, і я кілька разів стиснув кулак, щоб відновити кровообіг. У голову вдарив біль.

Коли я нарешті дістався підніжжя сходів, то мало не впав, перечепившись об чоловіка, який лежав, скрутившись клубком, і викашлював власні нутрощі.

Це був Ґері. Я підхопив його за комір, підняв і потяг нагору по сходах, волаючи щось просто йому в обличчя. Врешті-решт він пошкутильгав самостійно, і ми разом поповзли сходами. Я ледве бачив його спину перед собою, так сильно мені сльозилися очі. На повороті я впав і забив обидва коліна. Фішер розвернувся і підхопив мене під руку, піднімаючи.

Плечем до плеча ми здолали останні сходинки.

У холі теж було повно диму. Ґері побіг просто до прочинених дверей на вулицю. Я переступив через Тодда Крейна, але ясно було, що я не зможу його просто так покинути. Нахилився, торкнувся його зап’ястя. Коли я підняв його і потяг у бік дверей, він слабко застогнав: був іще живий. М’язи у мене в спині мало не лускали, але я його все одно тягнув, поки ми разом не випали через поріг у прохолодний вечір.

І це було мов народитися заново.

Машини, звуки ночі, спалахи світла. Люди задкували і розбігалися від будівлі, кричали, вказували пальцями. На вулицю вихоплювалися пасма диму. Я почув удалині сирени, що наближалися до нас.

Хитаючись, я трохи відійшов від дверей, лишивши Крейна лежати на порозі. Ґері кричав десь зовсім близько, хоча спершу я не зрозумів, де він є. Здавалося: будь-хто з оточуючих розумів, що відбувається, набагато краще за мене, всі рухалися швидше, і події теж змінювалися так швидко, що осягнув я їх тільки згодом, пригадуючи.

Чоловік з пістолетом наближався до маленької дівчинки, що завмерла посеред тротуару. Навколо неї було порожньо — люди поспішали забратися подалі.

Тільки Ґері не тікав.

Схопивши дівчинку за руку, він намагався відтягти її вбік, за великий бездоріжник, сховати її від чоловіка з пістолетом. Намагався її врятувати.

Дівчинка пручалася. Відбивалася від нього, кричала, дуріла. Ґері теж кричав.