Непрохані

— Не знаю, що ти знаєш про це, — промовив він, — тому просто розповім як є. Сьогодні вранці прилетіла дружина Фішера з дитиною. Місіс Фішер впізнала тіло. Впізнала — і полетіла додому.

— З дитиною? У нього двоє дітей.

Він повільно кивнув.

— Отже, ти не в курсі. Донька померла. Три місяці тому.

Я не повірив своїм вухам.

— Бетані померла?

— Так, її звали Бетані.

— Як? Що сталося?

Обличчя Бланшарда було незворушним.

— Потонула. У ванній. Коли це сталося, за нею наглядав містер Фішер, тобто її батько. За його словами, він вийшов принести їй піжаму, і поки його не було, дитина впала і вдарилася головою. Він намагався вжити заходів, але не зміг її врятувати, хоча під водою вона пробула зовсім недовго.

— Ти хочеш сказати, що він…

Ніхто нічого не хоче сказати. Але водночас на роботі в містера Фішера була кризова ситуація. Йому висунули позов за недбальство в оформленні чийогось заповіту, причому справа була серйозна. Після того містер Фішер став дуже неуважним і на роботі, і в приватному житті. Відмовлявся спати. Стався цей інцидент у ванній, а за два тижні він просто пішов з дому і не повернувся. Дружина навіть не знала, що він у Сієтлі. Він уже місяць вважається зниклим безвісти.

Мені до нестями закортіло вийти. Я не міг більше перебувати у шпиталі, не міг усе це вислуховувати.

— Зачекай тут, — попросив я.

Я зайшов у палату до О’Доннеллів. Вони всі одночасно глянули на мене. Батьки нахмурилися — підозріло, занепокоєно. Я навряд чи схожий був на людину, з якою хочеться мати справу.

— О, я вас знаю, — сказала дівчинка. — Здається.

— Ага, — підтвердив я. — Я там був. У тій будівлі. Але кажуть, ти мало що пам’ятаєш.

Вона похитала головою, якось сонно й непевно.

— Мало що, так.

— Пам’ятаєш чоловіка? Не отого з пістолетом, а іншого?