Непрохані

— Люба?

Я почувався некомфортно. Десь півтора року тому вона вже так робила — сиділа отак з невидющими очима. Емі зморгнула і глянула на мене.

— Щось я десь не тут, — мовила вона.

— Що це ти слухаєш? Наче ти таке не любиш.

— Люди змінюються, коханий. Будеш чай?

— Тобто каву?

Емі насупилась, але якось неуважно.

— Ні, мені б чаю.

Я знизав плечима, непевний того, чи у хаті взагалі є чай, і рушив до балконних дверей, а Емі вийшла на кухню. Чекаючи на її повернення, я дивився на сосни та ялини й кущі кизилу за вікном, на небо, яке з вранішньо-синього ставало морозно-сірим. До такого пейзажу підійшло б чимало різних жанрів музики.

Але не ретро-джаз.

За годину я знову пішов на пробіжку лісом. Біг давався важко: я зазвичай не тренуюся по кілька днів поспіль, і нині організм не дуже розумів, що це я від нього хочу. Правду кажучи, я й сам не знав. Мені просто хотілося побути не вдома.

Я намагався думати про книжку, але й це виходило погано. Думки раз у раз верталися до музики, яку слухала Емі. Тому я спробував викинути з голови будь-які думки, зосередитися на звуці власних кроків, запаху хвої, диханні.

Добігши до великого ставка у глибині нашої ділянки, я почув сигнал мобільного. Намагаючись видобути телефон з кишені спортивних штанів, я спершу сповільнив крок, потім зупинився. Номер був незнайомий. Я пішов берегом ставка, поглядаючи на будинок — чи не Емі дзвонить? — і приклав телефон до вуха.

— Джеку, — почувся чоловічий голос у слухавці.

Я чув той голос вдруге за короткий час, та здивувався не менше, ніж уперше.

— О, Ґері. Я тут на пробіжці.

— Вибач. Слухай, є до тебе розмова.

— Моя відповідь і досі «ні», — сказав я, не дуже його слухаючи. Я добре бачив будинок — до нього було метрів сто з гаком — і постать на балконі.

— Я з трохи іншого приводу, — не здавався Фішер. — Я тут дізнався, що ти днями був у Сієтлі.

— Звідки ти знаєш? І до речі, звідки в тебе мій мобільний?