Непрохані

Медисон розвернулася до нього, і чоловікові відняло мову.

— Йди куди йшов, жирдяю, — рикнула вона. Чоловік вирячився на неї і поспішив геть.

Медисон нажахалася. Вона зроду не говорила так грубо з дорослою людиною — взагалі ні з ким. Ніколи, навіть подумки. Цього разу вийшло навіть грубіше, ніж до охоронця в аеропорту. Та що це з нею?

Якусь мить вона не могла поворухнутися.

Потім моргнула й акуратно поклала слухавку на місце. В голові у неї раптом прояснилося. Ні, мамі телефонувати не треба. Був ще один номер — номер, записаний на білій візитівці, яку вона вклала у записник. Але вона вже дзвонила тому чоловікові, у він щось дуже розкомандувався. Крім того, Медисон сумнівалася, що можна йому довіряти.

Відвернувшись від телефонів, вона кинула погляд на площу. Дивно, що кілька хвилин тому вона плакала, бо тепер усе було наче гаразд. Вона була далеко від дому, мами, тата, від усього, що робило її маленькою дівчинкою, якою командують дорослі. А їй уже кілька місяців здавалося, що це неправильно. Що насправді вона має силу, і це вона мала б указувати іншим, що робити. Так, треба буде зателефонувати Елісон і Саймону, попросити те й се. Але точно не тепер. Медисон знову відчула голод, але злакового батончика не хотіла. Ні, їй би ото справжній чоловічий сніданок — велику яєчню, смажених сосисок, гострий соус. І вона знала, де дістати таку страву.

З вулиці вона звернула на ринок. Йшла Медисон широкими кроками, голову тримала високо, і коли люди бачили її, то не дивувалися, що дитина оце сама-самісінька, без батьків. Вони дивувалися тому, якою впевненою, дорослою, цілісною видається ця маленька дівчина.

Розділ 19

У Сієтл я прибув за годину до зустрічі. Деякий час провів у крамниці на Четвертій вулиці, де торгували книжками й дисками. В секції джазу я підійшов до знудженого працівника і витяг з кишені мобільник. Поставив йому МПЗ, добуте з телефону Емі. Працівник послухав секунди зо дві, нахиливши голову, й енергійно закивав.

— Бейдербек, — повідомив він. — «Доброго чоловіка важко знайти». Класика як вона є.

Він підвів мене до полиць із дисками, ніжно пробігся по них руками, ніби то була спина коханого чоловіка, і простягнув один мені. На обкладинці було чорно-біле фото ретро-пана з навороченим тромбоном у руках. Я милостиво дозволив продати мені платівку.

— Шкода, шкода, — мовив працівник, поки термінал зв’язувався з моєї карткою. — Я про Бікса. Він був геній. Не знав нот, проте грав мов янгол божий. Помер у двадцять вісім років, власне, допився до смерті.

Він зітхнув так, ніби то була особиста втрата.

Я рушив по Пайк-стріт до ринку і сів за столик на веранді «Сієтлз бест». Досі було зарано. Фішер відмовився щось пояснювати мені по телефону, видно, розсудивши — і недарма — що я не прийду, якщо він усе мені розкаже й так. У голові у мене було порожньо і болісно-яскраво. Вчорашній вечір було невиправно зіпсуто. Повсякчас у мене було відчуття, що Емі навмисно поводиться нормальніше, ніж зазвичай. Вона загалом з тих людей, що можуть взяти сякі-такі дари ланів, вкинути їх на сковорідку — і отримати шедевр кулінарії. Але вчора приготоване нею ледве можна було їсти, і, думаю, не лише тому, що в мене від хвилювання зводило шлунок. Потім вона сіла працювати у вітальні, далі вийшла — вигляд мала відсутній. Курячи на веранді, я дивився через вікно, як вона перебирає книжки на журнальному столику, ніби щось шукає і не може знайти. З нею вже таке траплялося останнім часом, та коли я питав, чи все гаразд, вона казала — так.

Коли вранці я від’їжджав, то сказав, що хочу поспілкуватися з містянами про злочинність у Сієтлі. Емі уважно глянула на мене, ніби хотіла щось заперечити, а потім знизала плечима.

— Щось мені ця ідея не здається хорошою, — мовила вона і повернулася до роботи. Я пробув у дорозі хвилин двадцять, коли він неї прийшла есемеска:

Щасти тобі :-В

Я гадки не мав, що тут думати, і просто сидів за столиком цього холодного ранку, не-думаючи про це. Колись я чув таку собі історію про перших поселенців. Там стверджувалося, що коли європейці нарешті дісталися північно-західного узбережжя Америки як героїчні завойовники нового світу, то з подивом виявили, що місцеві їм геть не дивуються. Так було не тому, що інші білі вже дійшли сюди зі сходу суходолом, а через те, що вже кілька поколінь тубільців час до часу бачили торгові кораблі білих — по одному раз на десять, двадцять, п’ятдесят років — і знали, що то не робота інших індіанців, що то до них наближаються якісь невідомі люди чи нелюди, хай і дуже повільно.

Вперше почувши ту історію, я внутрішньо здригнувся. Не знаю, чи то правда, але воно запало мені в голову: сама думка про ті туманні візити, про дивну форму, що бовваніє вдалині й ніколи не підходить ближче, — але раз її побачивши, вже не розбачиш. Перший натяк на те, що на світі є більше, ніж тобі хотілося б знати, тінь прийдешніх подій, що тобі годі змінити, пришвидшити чи зупинити. Звістка незнаної природи і значення, там, у димці над морем, майбуття, поки невизначене, але вже невідворотне.

Місцеві дивилися і побачили, і тоді відвернули погляди свої від моря і продовжили жити далі.