І чимдалі Медисон читала, тим дивніше почувалася. Чому — вона не розуміла. Нотатки у записнику не складали жодної оповіді, там не було початку, не можна було стежити за перебігом подій, не було закінчення — яке, наскільки вона знала, буває в усіх книжках. Крім, звісно, зовсім дитячих, від яких татко просто скаженів. Мишка Моллі устала з ліжка, мишка Моллі пішла на заквітчаний пагорб, мишка Моллі пішла зі своїм другом нарвалом Невіллом подивитися на море… кінець! Татко над такими книжками біснувався: мовляв, де сюжет, де той Невілл узагалі взявся? Записник був книжкою з цієї серії. Просто собі слова, ані форми, ні початку, ні кінця. Відмінність полягала лише в тому, що в книжках для малечі все було розписано так просто і ясно, наскільки можна. Пагорб високий, квіти великі й яскраві, нарвал нізвідки на ймення Невілл намальований аж на цілу сторінку. Їх писали з метою навчити дитину читати, розуміти слова.
Нічого такого записник на меті не мав. Загалом здавалося, що його написали так, аби нічого не можна було зрозуміти, якщо тільки ти від початку не знаєш, про що мова.
І так далі, і тому подібне — думки й факти списком. Враження було таке, що воно писалося похапцем, в деяких словах були зайві літері — особливо «і» та «й» — і ще апострофи там, де наче їм не місце.
Проте Медді читала далі, бодай тому, що на червонувато-брунатні рядки було на диво приємно дивитися. На деяких сторінках були переліки імен та адрес, але вони нічого для неї не означали.
Потім вона опинилася посеред площі. На тому боці був невеликий торгівельний центр. Медисон подумала, що буде дуже дивно увійти туди самій, без мами — і відчула себе більш собою, ніж будь-коли за ці два дні, й почала плакати.
Відчуття було таке, ніби всередині неї довго-довго щось тримали, а тепер випустили на волю, і очі її наповнилися слізьми, обличчя перекривилося, у грудях заболіло так, ніби ось-ось їх розірве.
Все звалилося на неї водномить. Усвідомлення того, що вона за сотні миль від дому, мами, тата, і де саме — жодної гадки. Тепер вона пригадала купу всього, що трапилося за останні два дні, причому геть інакше: що тоді здавалося нормальним, тепер лякало і обурювало. Вона прослизнула повз маму, поки та спала, вкрала гроші, сіла на автобус до Портленда — було цікаво і водночас моторошно й гидко, — а потім та мила жіночка погодилася підвезти її до Сієтла, бо Медді забила їй баки дивовижною історією. Але потім жінка щось запідозрила, і пішла у туалет з мобільником у руці, а тоді…
Ні, далі вона не пам’ятала. Отой момент не пам’ятала, а все інше — цілком. І навіть…
І навіть номер маминого мобільного.
Вам — і він сплив у її пам’яті, ніби туман розвіявся.
Медисон припинила плакати й огляділася, шукаючи телефон. Побігла тротуаром, роззираючись навколо — звідки б подзвонити? Нарешті помітивши телефон на тому боці вулиці, чкурнула навпростець через проїжджу частину. Загуділи машини, жовте таксі хильнулося вбік, аби не наїхати на неї, але Медисон не спинилася. Там, з того боку вулиці, були телефони, і треба було добігти до них раніше, ніж вона знову забуде номер, встигнути до повернення того туману. Не спинилася вона й тоді, коли з кишені випала пляшка з водою, добігла до крайнього телефону, схопила слухавку, подумки повторюючи цифри — знову, знову…
Але тільки-но вона набрала перші дві, решта зникла.
Вона аж закричала від люті та жбурнула слухавку об стіну. Де подівся номер? Чому він зник?
— Агов, — озвався до неї перехожий з великим животом. — Ти там полегше, бо…