Непрохані

— Будь ласка, їдь назад до Сієтла. Чимшвидше.

— Ґері, якщо ти за мною стежиш, то це дуже погана ідея. Краще сам сюди приїзди і розкажи, що і як…

— Мені не можна до тебе додому, — швидко відповів Фішер.

— Оце вже дуже дивно, — мовив я підкреслено спокійним тоном. На балконі стояла Емі… та хіба там міг бути хтось інший? — Надай мені дуже серйозний аргумент на користь того, щоб не покласти слухавку і не заблокувати твій номер. І не викликати поліцію.

Мовчання з того боку. Емі на балконі дивилася на ліс, не знаючи, що я дивлюся на неї. Вона вийшла без куртки, отже, не збиралася стояти довго. Емі ненавидить холод, а зараз було дуже холодно. Я бачив, як з її рота вихоплюється пара.

— Справа стосується Емі,— нарешті промовив Ґері.— Вибач, Джеку, але ти мусиш знати правду.

Розділ 18

Не можна спинятись, у жодному разі не можна. Коли ідеш — ідеш кудись. Коли маєш куди йти — ти людина пристойна, і ніхто до тебе не причепиться. Тому не можна спинятися, навіть якщо дуже погано, навіть якщо не пам’ятаєш, куди йшла і звідки. Як зупинишся бодай на хвильку — люди витріщатимуться. Питатимуть, чи ти не загубилася. Чи не голодна, не налякана, де твоя мама. Наче неясно, що від цих питань тобі боляче.

Медисон дуже раділа, що має пальто, — і не лише тому, що на вулицях Сієтла було холодно. Просто пальто було недешеве, і всі це бачили. Люди, які б залюбки до неї причепилися, не наважувалися цього робити. В пригоді стало й те, що вона висока на зріст, як матір.

Добре було й те, що прийшов день. Ніч була дуже довга. Її висадив неподалік ділового центру той чоловік на пікапі. Він зупинився у Скетер-Крік попісяти і з радістю згодився підвезти дівчинку, яка пропонувала за цю нехитру послугу тисячу баксів готівкою. Тепер вона у Сієтлі й гадки не має, що робити. Чітке усвідомлення кінцевої мети, яке не полишало її від самого Кеннон-Біч, зникло. З ним усе було інакшим, простішим. Ніби робиш усе, що звелить старша дівчинка, бо хочеш із нею дружити. Ніби з’їла два печива на кухні й більше не можна, аж хоп — і бачиш у себе в руці третє, надкушене. Ніби всередині твоєї руки — рука непроханого гостя, що рухає нею, робить те і робить се, бере печиво. Та коли приходить мама — виявляється, що крім тебе й печива, на кухні нікого не було.

Татко за вечерею, бувало, казав, що це останній келих вина на сьогодні, та потім брав і наливав собі ще, ніби й не знав, що діє. Мама робила схожу штуку, коли ходила по крамницях, і не тільки тоді. Останні кілька місяців Медді часто бачила маму сумною й тихою, ніби та прийняла якесь важке рішення. Аж раптом вона знову ставала весела — ніби те рішення взяла й скасувала. Якось Медді зайшла до кімнати, де мама говорила по телефону, і вигляд у неї став такий, ніби це її спіймали за третім печивом. Напевно, в усіх у житті траплялися якісь такі штуки, не тільки в неї однієї. І лишалося тільки сподіватися, що гірше не стане.

Принаймні Медді була не голодна, не хотіла пити. Чоловік на пікапі дав їй кави і половину бутерброда. Коли Медді давала йому гроші, то розуміла, що інша людина могла би просто вдарити її по голові й потім подивитися, що ще ця дитина має при собі. Та той чоловік був не з таких. Вона була впевнена в тому, коли витягала гроші. Він мав червонуваті очі, багато усміхався і здавався людиною, що шукає простого життя. Мама часто говорила, що Медді добре розуміється на людях. А тато додавав — і вміє домагатися від них того, що хоче. Він усміхався, коли так говорив, тож не мав на увазі нічого поганого.

Медді кілька годин блукала нічними вулицями, звертаючи назад, коли чулися кроки чи крики. Вона пробувала телефонувати додому з вуличного автомата — мала монети, які дістала з маминого гаманця перед від’їздом з Кеннон-Біч, і дуже тим переймалася. Вона ж не злодюжка! Але телефон дзвонив, дзвонив, дзвонив, а потім на тому кінці у портлендському домі відповідав автовідповідач. Так, була ніч, але батьки мали телефон у спальні просто біля ліжка. Чому татко не бере слухавку? Мамі вона теж пробувала дзвонити, але чомусь щоразу неправильно набирала номер. Вона його наче й знала, тобто знала напевне — вона дуже довго, старанно його завчала свого часу — та зараз він ніби стерся з її голови. Вона пробувала і так, і сяк, збудила кількох чужих людей дзвінками — та мамин номер набрати не виходило.

Тож доводилося просто йти. Здається, вона щось шукала, і був момент, коли Медді піднялася на високий крутий пагорб і опинилася серед великих, красивих будинків. Вона постояла кілька хвилин перед одним з них у темряві, а потім розлютилася й засмутилася водночас. Стало дуже холодно, вона повернулася у діловий квартал і всілася там біля якихось дверей, щільно загорнувшись у пальто. Смерділо сечею. Медді почувалася виснаженою після кількох годин на ногах і брехала самій собі, що не боїться.

Потім вона заснула, та то не був здоровий сон. Їй раз у раз, коло за колом приходили картинки. Деякі були приємні — гарненькі усміхнені дівчатка, глибоке крісло, у якому вона сиділа, красивий дім з краєвидом на затоку. Інші — страшні, сумні. Вона засапано бігла по доріжці до води. Загалом Медді любила сни, вважала їх цікавими. Але не ці. Ці були наче незнайомий канал, який вона випадково наклацала у телевізорі. Деякі здавалися віддалено знайомими, ніби походили з тих років, коли мама й тато підхоплювалися серед ночі й бігли дивитися, чи вона не виє уві сні знову. Інші були геть чужі, надто темні, гучні, дорослі… негарні. Нічого такого, що їй не варто було б бачити, Медді поки не побачила, та чомусь була впевнена, що як дивитися довго — побачить.

Більшу частину часу, проведеного під тими дверима, Медисон навіть не знала, чи спить вона, чи марить. Потім у якийсь момент вона вирішила, що все-таки не спить. Почало розвиднюватися, і Медді встала й пішла.

Коли відчинилися крамниці, стало легше. Слідом за натовпом вона просто дійшла до площі, на тому боці якої була книгарня. Медді зайшла всередину, знаючи, що на якийсь час тепер буде в безпеці. Дитина у пристойному пальті може годинами роздивлятися книжки й журнали. Коли чоловік з бейджем працівника підійшов спитати, чи в неї все добре, Медисон кивнула та вдала, ніби махає комусь за його спиною. Працівник усміхнувся і дав їй спокій. Приємний чолов’яга, схожий на дядька Враяна.

У книгарні були дівчатка її віку, та після тих снів вони видавалися якимись неправильними. Здається, вона аж надто на них витріщалася. З книгарні Медді рушила до кав’ярні «Старбакс», купила води, кави, їжі. Вона це зробила без задньої думки, та в процесі усвідомила, що ідея дуже вдала. Гляньте, яка я доросла дівчинка — сама підійшла до каси, роблю замовлення, плачу… он і мама за отим столиком мною пишається! Медді випила каву, з’їла морквяний пиріг, поклала воду і злаковий батончик у кишеню, яка від того почала помітно випирати. Треба мати запаси про всяк випадок.

Запаси вона тепер мала. Все складалося непогано.

Потім вона повернулася до дитячого відділення книгарні, сіла там і почала читати записник, який вклала всередину тутешньої книжки.