— Тату, я тут!
— О, давно пора! — гукнув батько знизу. — Рухайся, а то не впораємося до їхнього приїзду!
Тімоті завагався лише на якусь долю секунди, якої вистачило, щоби почути мільйон інших звуків, що долинали із різних куточків будинку. Брати приходили і відходили, як поїзди на станції, перемовляючись і сперечаючись. Якби простояти на одному місці хоча би кілька хвилин, повз тебе промайнуло би ціле сімейство, несучи у блідих руках силу-силенну речей: Леонард — свою чорну лікарську валізку, Самуель — велику, запилену книгу, оправлену чорним деревом, і рулони крепу під пахвою, а Байєн курсував до і від авто, несучи все нові галони з питвом.
Тато перестав натирати скрині, щоби вручити Тімоті ганчірку, а разом з нею і свій гнівний погляд. Він постукав по величезній скрині із червоного дерева.
— Давай, начисть її до блиску! Але так, щоби ми могли приступити до наступної! Працюй, а то життя проспиш.
Натираючи скриню воском, Тімоті заглянув у її середину.
— Дядько Ейнар — високий мужчина, правда, тату?
— Ага.
— А який у нього ріст?
— Розмір цієї скрині може тобі про це сказати.
— Ну я ж тільки хотів запитати! Десь із сім футів?
— Щось ти дуже розбалакався!
Близько дев’ятої Тімоті вийшов надвір, в осінню темряву. Подував по-жовтневому непевний вітерець — то холодний, то теплий. Тімоті впродовж двох годин блукав по лужку, збираючи поганки і павучків. Його серце знову почало пришвидшено калатати в очікуванні свята. Скільки ж то родичів, казала мама, мають приїхати? Сімдесят? Сотня?
Він проминув фермерський будинок. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому помешканні!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька миль звідси, на круглий годинник, що білів високо на ратуші. Ні, місто також не здогадувалося. Додому він приніс багато слоїчків з поганками та павуками.
У маленькій каплиці внизу діялася служба. Це був такий самий ритуал, як і всі інші, що відбувалися всі ці роки — батько монотонно виспівував темні рядки, а мамині прегарні, мовби вирізьблені зі слонової кості руки рухалися у відповідних благословеннях. На службі були присутніми усі діти, крім Сесі, котра так і зосталася лежати нагорі у своїй постелі. Хоча ні, Сесі теж була присутньою. Тімоті бачив, як вона поглядала то очима Байєна, то маминими, то Самуелевими, ось і твоїми, а за мить уже й зникла.
Тімоті молився до Лихого Духа, втягнувши од хвилювання свій живіт:
— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости! Допоможи мені стати таким, як мої брати і сестри. Не дай мені бути іншим. Якби тільки я міг причіпляти волосся до пластмасових фігурок, як це робить Елен, чи закохувати у себе людей, як це робить Лора, чи читати дивні книги, як Сем, чи працювати на престижній роботі, як Байєн і Леонард. Чи одного дня створити сім’ю, як мама з татом…
Настала північ. Сильна буря сколихнула дім. Блискавиця освітила півнеба дивовижним, білим до сліпоти зигзагом. Тепер навіть глухий міг почути наближення смерчу, що все ближчав і ближчав. Здавалося, ніби він хоче втягнути у себе все надовкола, виючи, висвистуючи і розпушуючи вогку нічну землю. Аж раптом вхідні двері майже зірвалися із завіс, важко і недоладно провиснувши, і на порозі постали Дідусь і Бабуся, першими здолавши нелегкий шлях зі Старого світу.
Після їхнього прибуття наче мішок розв’язався — щогодини прибували все нові гості. Пурхання чиїхось крил біля бокового вікна, легкий перестук на ґанку, чиєсь шкряботіння із чорного входу, таємниче шурхотіння в підвалі. Осінній вітер дуднів у комині, наче в дуду. Мати наповнила великий кришталевий кубок для пуншу пурпуровою рідиною із тих бутлів, що їх Байєн приніс додому. Батько бігав із покою в покій, запалюючи ще більше свічок. Елен та Лора розвішували китиці вовчих ягід. Тімоті стояв посеред цієї дикої веремії, влаштованої родичами. Його обличчя наче застигло, руки тремтіли, безвільно звисаючи вздовж тіла, погляд метався туди-сюди. Шум, гам, стукіт у двері, сміх, булькання рідини, темрява, шелест вітру, тріпотіння перетинчастих крил, тупотіння ніг, радісні вибухи розмов, прозоре деренчання вікон, метляння ряхтливих, скрадливих, лякливих, колихких тіней.
— Ну-ну, а