День повернення додому

Щось прикипіло до запотілої шибки кухонного вікна. Воно безнастанно зітхало, і схлипувало, й стукало, але Тімоті не бачив, що це. Подумки він знаходився надворі, спостерігаючи за тим, що відбувається у будинку. Падав дощ, дув вітер, і поцяткована вогниками свічок темрява вабила його. Там танцювали вальси, стрункі високі постаті робили піруети в унісон чужоземній музиці. Світляні зайчики миготіли на піднятих пляшках, крихточки землі обсипалися із їхніх корків. Звідкись упав павучок, тихо задріботів своїми лапками по підлозі.

Тімоті здригнувся. Він знову був усередині дому. Мама взяла його до роботи — біжи сюди, біжи туди, принеси те, принеси се, допоможи там, злітай на кухню, подай он те і ще це, візьми тарілки і наклади їжу, і так далі і тому подібне, бо вечірка тривала.

— Ні, його вже там немає, — губи сплячої Сесі привідкрилися, слова важко злітали з них. — Я у свідомості цієї жінки, роззираюся навсібіч, милуюся незворушним морем. Воно настільки тихе, що аж мурашки по шкірі. Я сиджу на ґанку і чекаю, поки мій чоловік повернеться додому. Інколи вистрибує рибка і… шубовсть — назад у зоряне мерехтіння води. Пагорб, море, кілька автівок, дерев’яний ґанок, моє крісло-гойдалка, я і тиша.

— А що зараз, Сесі?

— Я підводжуся з крісла.

— І…?

— Я йду по ґанку, підходжу до гейзерів. Наді мною пролітають літаки, неначе первісні птахи. А потім знову цілковита тиша.

— Скільки часу ти залишатимешся у ній?

— Допоки вволю не навідчуваюсь, не надивлюсь і не наслухаюсь, допоки не зміню якимось чином її життя. Я спускаюся із ґанку, йду по дерев’яних дошках. Мої ноги повільно й втомлено вистукують по них.

— А зараз?

— А зараз сірчана пара огортає мене. Я дивлюся, як бульбашки тріскають і зникають. Ось пташка з криком ударилася у мою скроню. Нараз я вже у пташці і лечу геть. З висоти пташиного лету бачу внизу жінку, вона робить кілька кроків по дерев’яному настилу вперед, до гейзера. Чую звук, так наче у розплавлену безодню хрьопнувся камінь. Я продовжую летіти, а тоді роблю коло, щоби побачити, як біла рука жінки по-павучому метляється, а тоді зникає у густій сірій лаві. Через мить лава розгладжується. Тепер я лечу додому, все швидше і швидше, швидше і швидше.

Щось стукнуло у вікно. Тімоті здригнувся.

Сесі широко розплющила очі — сяйливі, щасливі, радісні:

— Ось я і вдома.

Помовчавши якусь мить, Тімоті зважився озватися:

— День повернення якраз у розпалі. Всі вже тут.

— То чому ти нагорі? — вона взяла його за руку. — Ну що ж, проси, — вона хитро посміхнулася, — проси, що хотів.

— Не хотів я нічого просити, — відповів він, — ну… майже нічого. Ех, Сесі, — слова лилися потоком, — я хочу зробити на вечірці щось таке, щоби всі на мене поглянули, щось таке, що зробило би мене таким самим поважним, як вони, щось таке, щоби вони зрозуміли — я теж належу до цієї родини. Але я нічого такого не вмію і почуваюся геть непотрібним. І я подумав, може, ти можеш…

— Я можу, — сказала вона, заплющуючи очі і подумки посміхаючись. — Випростайся. Не ворушись. — Він послухався. — А тепер заплющ очі і ні про що не думай.

Він стояв непорушно і ні про що не думав, чи, вірніше, думав, що ні про що не думає.