Тімоті, якого Ейнар опустив на паркет, якраз навпроти себе, знеможено, але захоплено і радісно схлипував:
— Дядечку! Дядечку! Дядечку!
— Ну що, сподобалося? Як воно тобі, Тімоті, літати? — усміхнувся дядько Ейнар, нахилившись до хлопчика і скуйовдивши йому волосся. — Ну гаразд, гаразд, хлопчику.
Час спливав, і наближався світанок. Більшість гостей вже прибули і були готові відходити до сну, щоби незворушно проспати аж до наступного заходу сонця, коли можна буде вибратися зі своїх скринь із червоного дерева та розпочати бенкет.
Дядько Ейнар, а за ним і десятки інших гостей, подався у підвал. Мама показувала їм шлях туди, де рядами вилискували скрині. Ейнар ішов, а за його спиною напиналися крила, наче вітрила кольору морської хвилі. Щойно вони зачіпляли сходинку чи стіну, то здавалося, наче хтось ніжно постукує по барабанних перетинках.
А нагорі лежав Тімоті, журився своєю журбою і вкотре пробував полюбити темряву. Скільки всього можна робити у темряві, чого люди не бачитимуть і за що, отже, не зможуть тебе засуджувати. Він
У підвалі бліді руки рвучко закривали віка скринь із червоного дерева. А по кутках декотрі з родичів мусіли скрутитися у три погибелі, щоби сяк-так влягтися — очі заплющені, голови на лапах. Світанок. Сон.
Захід сонця. Гулянка здійнялася, як здіймається колонія потривожених кажанів — з вереском, пурханням і посвистом крил. Віка скринь зі стуком відкинулися. Із вогкого погребу долинуло тупотіння ніг. Припізнілих гостей все більшало; почувши стукіт з парадного чи чорного входів, їх впускали.
Дощило, і промоклі відвідувачі вручали Тімоті свої каптури, промоклі капелюхи і забризкані плахти, а він відносив це все у комірчину. Кімнати були переповнені. Сміх однієї кузени, що пролунав, наче постріл, в одному залі, рикошетом відбився від стіни в іншому, зробив віраж і влучив прямісінько у вуха Тімоті вже із четвертої кімнати, зоставшись таким самим цинічним, як і був.
По підлозі прошмигнула миша.
— О, я вас знаю, племіннице Ляйбершраутер, — вигукнув батько поблизу Тімоті, але звертався вочевидь не до нього.
Десятки людей височіли над ним, тиснулися, штовхали ліктями, але не помічали.
Врешті, він розвернувся і помчав сходами нагору.
— Сесі, — прошепотів він, — де ти зараз, Сесі?
Вона якийсь час мовчала, потім ледь чутно прошепотіла:
— В долині Імперіал. Біля Солтонського моря[1]. Тут гейзери і… спокій. Я в тілі фермерової дружини. Сиджу на ґанку. Я можу змусити її порухатися, якщо захочу, можу змусити її що завгодно. Сонце помалу котиться за обрій.
— І як там, Сесі?
— Якщо прислухатися, почуєш шипіння гейзерів, — вона промовляла пошепки, неначе у церкві, — пара підштовхує намул, на поверхні з’являються маленькі бульбашки, наче голомозі чоловічки визирають із густого сиропу, з киплячого джерела. А тоді їхні сірі голівки лускають, наче ґумові, з таким звуком, з яким розтискаються вологі губи. Пухнасті пір’їни пари втікають від розірваної тканини. Тут пахне сіркою і незапам’ятними часами. Десять мільйонів років динозавр каламутив ці води.
— І він ще досі там?
Миша пробігла попід ногами трьох жінок і щезла у кутку. Через мить там, де зникла миша, із нічого з’явилася вродлива жінка, посміхаючись усім своєю білосніжною усмішкою.