— Що?
Чиясь прохолодна рука потиснула руку Тімоті. Видовжене волохате обличчя схилилося над ним.
— Молодець, хороший хлопчина! — сказав незнайомець.
— Тімоті, — промовила мама, — це твій дядько Джейсон.
— Здрастуйте, дядьку Джейсоне.
— А тут у нас… — мати супроводжувала дядька Джейсона далі. Вже йдучи він повернуся, показавши обличчя з-під капюшона, що ваговито покоївся на плечах, і підморгнув Тімоті.
Хлопчик знову залишився сам.
І в цій мерехтливій від свічок темряві він почув голос Елен, що долинав наче з-за тисячу миль звідси. Голос нагадував звуки флейти.
— …Щодо моїх братів, то вони
— Уявлення не маю.
— Вони керують похоронним бюро у місті.
— Не може бути! — тітка аж роззявила рота.
— Так-так! — пронизливо засміялася Елен. — Хіба це не кумедно?
Тімоті вкляк.
Сміх призупинився.
— Вони приносять додому поживу для мами, тата та й, зрештою, для всіх нас, — провадила Лора, — ну, крім Тімоті, звісно.
Незручна пауза. Голос дядька Джейсона зажадав відповіді:.
— Ану, що таке, що не так з Тімоті?
— Цить, Лоро, тримала б ти краще язика за зубами! — сказала мати.
Тімоті заплющив очі, коли Лора почала теревенити далі: