День повернення додому

22
18
20
22
24
26
28
30

— Я тут! Я тут уже кілька днів! Це я — той страх, що жив у ньому, а він і не здогадувався. Розкажи про це татові. Може, він тепер не вважатиме мене тягарем…

Губи мерця завмерли. Покійник замовк. Через мить тіло Сесі на ліжку напружилося, наче натягнута на ногу панчоха, і знову віднайшло пожильця.

— Вечеря, мамо! — сказала Сесі, підводячись із ліжка.

Була собі стала

— Ні, це марна суперечка. Я все вирішила. Забирай отой дурнуватий кошик і йди своєю дорогою. Господи, як тобі тільки таке на думку могло спасти? Давай чимчикуй звідси і дай мені спокій, на мене он ще жде і в’язання, і плетіння, а всілякі цибані у чорному з їхніми новомодними вигадками мене не цікавлять.

Високий молодик у чорному стояв спокійно і непорушно.

— Ти чув, що я сказала?! — провадила далі тітка Тілді. — Якщо вже надумав щось мені розказати, то кажи, а я тим часом, із твого дозволу, наллю собі кави. Ось так. Якби ти був трохи ввічливіший, я б і тобі запропонувала, але ж ти вдаєш із себе велике цабе — увірвався без стуку, так ніби до себе додому явився. — Тітка Тілді метушливо почала щось шукати на колінах у подолку. — А щоб тобі добре було, от халепа з тими петлями, через тебе збилася з ліку! Я в’яжу собі шалик. Тепер що не зима, то все зимніша і зимніша, тому не пасує леді, у котрої кістки тонші від рисового паперу, сидіти на протягах, що знай собі гуляють по цій старій халабуді, — леді пасує вдягатися тепліше.

Високий молодик у чорному присів.

— Це дуже давнє крісло, так що обережніше, — попередила тітка Тілді. — Ну давай уже кажи, що ти там хотів сказати, я уважно слухаю. Але не кричи на все горло і припини так глумливо витріщатися на мене. Господи, мені аж у животі забурчало!

Порцеляновий годинник кольору слонової кістки, весь розписаний квітами, що стояв на камінній полиці, вибив третю. У передпокої біля кошика непорушно завмерли четверо чоловіків.

— Тепер щодо кошика, — сказала тітка Тілді. — Завдовжки він десь із шість футів і аж ніяк не схожий на кошик для білизни. А ці чотири чоловіки, з котрими ти прийшов, нащо вони здалися? Та ж той кошик легший від пуху чортополоху, хіба ні?

Молодик у чорному, сидячи на прадавньому стільці, нахилився вперед. Щось на його обличчі підказувало Тілді, що через мить цей кошик вже не буде таким легким.

— Тьху на тебе, — кмітувала тітка Тілді. — Де я могла вже бачити подібного кошика? Начебто всього лише кілька літ тому. Зажди-но, зажди… о! Тепер пригадала. Це було тоді, коли упокоїлася сусідка, місіс Дваєр.

Нараз посуворішавши, тітка Тілді відставила горнятко із кавою.

— Так ось чому ви тут?! А я гадала, що ти мені хочеш всучити щось на продаж. Ну, зажди, коли по обіді не повернеться з коледжу моя мала Емілі, то вона завдасть тобі жару. Минулого тижня я їй послала вісточку. Звичайно, я не зізналася, що почуваюся трохи кепсько, але закинула про те, що хотілось би її побачити, а то вже кілька тижнів минуло. Вона зараз у Нью-Йорку замешкує. Вона мені як рідна, як моя Емілі. Ось тоді, юначе, буде тобі непереливки. Виметешся із цього передпокою, й оком не вспієш змигнути…

Молодик у чорному поглянув на тітку Тілді так, наче вона втомилася і потребує співчуття.

— О ні, навіть не думай! — сказала як відрубала тітка Тілді.

Він похитувався на стільці то назад, то вперед, наполовину заплющивши очі і весь віддавшись відпочинку. Невже і їй теж не хочеться відпочити? — здавалося, бурмотів він. Спочинок, спочинок, любий спочинок…

— О славетні сини Ґошен[6] на Ґілберрі-Дайк! Ось цими пальцями — дарма, що вони кістляві — я зв’язала сотню шаликів, дві сотні светрів і шість сотень кухонних рукавиць! Ви йдіть собі, а коли повернетеся, то я, можливо, і захочу поговорити з вами. — Тітка Тілді повернула розмову на іншу тему. — Дозвольте мені розповісти про Емілі, моє миле і безцінне дитя.

Тітка Тілді замислено хитнула головою. Емілі… у котрої волосся м’яке і ніжне, немов кукурудзяне волоття.