— Я тут! Я тут уже кілька днів! Це я — той страх, що жив у ньому, а він і не здогадувався. Розкажи про це татові. Може, він тепер не вважатиме мене тягарем…
Губи мерця завмерли. Покійник замовк. Через мить тіло Сесі на ліжку напружилося, наче натягнута на ногу панчоха, і знову віднайшло пожильця.
— Вечеря, мамо! — сказала Сесі, підводячись із ліжка.
Була собі стала
— Ні, це марна суперечка. Я все вирішила. Забирай отой дурнуватий кошик і йди своєю дорогою. Господи, як тобі тільки таке на думку могло спасти? Давай чимчикуй звідси і дай мені спокій, на мене он ще жде і в’язання, і плетіння, а всілякі цибані у чорному з їхніми новомодними вигадками мене не цікавлять.
Високий молодик у чорному стояв спокійно і непорушно.
— Ти
Високий молодик у чорному присів.
— Це дуже давнє крісло, так що обережніше, — попередила тітка Тілді. — Ну давай уже кажи, що ти там хотів сказати, я уважно слухаю. Але не кричи на все горло і припини так глумливо витріщатися на мене. Господи, мені аж у животі забурчало!
Порцеляновий годинник кольору слонової кістки, весь розписаний квітами, що стояв на камінній полиці, вибив третю. У передпокої біля кошика непорушно завмерли четверо чоловіків.
— Тепер щодо кошика, — сказала тітка Тілді. — Завдовжки він десь із шість футів і аж ніяк не схожий на кошик для білизни. А ці чотири чоловіки, з котрими ти прийшов, нащо вони здалися? Та ж той кошик легший від пуху чортополоху, хіба ні?
Молодик у чорному, сидячи на прадавньому стільці, нахилився вперед. Щось на його обличчі підказувало Тілді, що через мить цей кошик вже не буде таким легким.
— Тьху на тебе, — кмітувала тітка Тілді. — Де я могла вже бачити подібного кошика? Начебто всього лише кілька літ тому. Зажди-но, зажди… о! Тепер пригадала. Це було тоді, коли упокоїлася сусідка, місіс Дваєр.
Нараз посуворішавши, тітка Тілді відставила горнятко із кавою.
— Так
Молодик у чорному поглянув на тітку Тілді так, наче вона втомилася і потребує співчуття.
— О ні, навіть
Він похитувався на стільці то назад, то вперед, наполовину заплющивши очі і весь віддавшись відпочинку. Невже і їй теж не хочеться відпочити? — здавалося, бурмотів він. Спочинок, спочинок, любий спочинок…
— О славетні сини Ґошен[6] на Ґілберрі-Дайк! Ось цими пальцями — дарма, що вони кістляві — я зв’язала сотню шаликів, дві сотні светрів і шість сотень кухонних рукавиць! Ви йдіть собі, а коли повернетеся, то я, можливо, і захочу поговорити з вами. — Тітка Тілді повернула розмову на іншу тему. — Дозвольте мені розповісти про Емілі, моє миле і безцінне дитя.
Тітка Тілді замислено хитнула головою. Емілі… у котрої волосся м’яке і ніжне, немов кукурудзяне волоття.