— Тімоті! — Крила дядька Ейнара розгорнулися і затріпотіли, плеснувши при цьому, наче литаври. А через мить хлопець відчув себе маленьким і невагомим наперстком, якого дядько Ейнар замість того, щоби надіти на палець, примостив собі на плече.
— Не вішай носа, племіннику Тімоті. У кожного своя доля, і в кожного своя дорога. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наскільки яскравіший. Для нас він давно помер. Ми вже на нього надивилися до нудоти, повір мені.
Найкраще життя — це життя коротке. І ціна йому — не гріш у базарний день, запам’ятай це.
Весь час, від поопівночі до світанку, дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Ватага тих, хто запізнився, влаштувала нову гульбу. З ними була і закутана у єгипетський саван пра-пра-пра-пра і ще тисячу разів прабабуся. Вона не обмовилася жодним словом, випроставшись, наче приткнута до стіни прасувальна дошка, а із очних западин, здавалося, сяють всезнаючі, мудрі та спокійні очі. Під час сніданку о четвертій ранку прабабцю у тисячному коліні відвели до найпочеснішого місця за довжелезним столом.
Численні юні кузени, з’юрмившись біля чаші із пуншем, випивали за здоров’я один одного. Їхні оливкові очі полискували, їхні видовжені, диявольські обличчя і хвилясте бронзове волосся нависали над столом, за яким вони пили; їхні сильні і водночас слабкі напівюначі-напівдівочі тіла штовхалися і борюкалися одне з одним, щойно вони напилися до нестями. Вітер завив голосніше, зорі запалали несамовитіше, гамір подужчав, танці ошаленіли, пиття стало п’янішим. Для Тімоті там було на що надивитися і чого наслухатися. Тьма каламутилася, бралася пухирями, достобіса облич зникало і з’являлося знову.
«Увага!»
Бенкетувальники затамували подих. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. Свято закінчувалося. В унісон бою курантів годинника сотня голосів почали співати пісні, яким було літ десь із чотириста, пісні, яких Тімоті не міг знати. Руки родичів сплітались, ледь похитувались; вони співали, а десь там, у холодному ранковому місті, годинник на ратуші вдарив востаннє і затих.
Тімоті заспівав. Він не знав ні слів, ні мелодії, але чомусь він співав, і в нього це виходило само собою. Він метнув погляд на зачинені двері нагорі.
— Дякую, Сесі, — прошепотів він. — Я тобі пробачаю. Дякую.
Потім він просто розслабився і дозволив словам злітати угору голосом Сесі.
Почалося гамірне розставання. Мама з татом стояли на порозі, прощально потискали руки і розціловувалися почергово з усіма родичами. Крізь відчинені двері було видно, як на сході барвиться небокрай. У кімнату прокрався холодний вітер. Тим часом Тімоті відчув, ніби щось його підхопило і ось він уже переходить із одного тіла в інше, відчув, як завдяки Сесі опинився у дядькові Фраєві і дивиться на світ його очима, а лице в нього як печене яблуко, а через мить він злетів сухим листочком над будинком і пробудженими схилами. Потім, розгонисто біжучи запилюженою стежкою, Тімоті відчув, як горять вогнем його очі, як ранок холодить його шерсть — він перебував у дядькові Вільямові, котрий саме зараз поспішав чимшвидше покинути улоговину…
Немов камінець у роті дядька Ейнара,[2] Тімоті метлявся поміж перетинчастого ляскання крил, що закривали небо. А потім він назавжди повернувся у своє тіло.
Світало. Останні гості покидали забаву, обіймаючись, плачучи і скаржачись на те, що світ стає для них все тіснішим. Були часи, коли вони зустрічалися щороку, а тепер між зустрічами минали десятки літ.
— Не забувайте, — вигукнув хтось, — зустрічаємось у Салемі[3] в 1970-у!
«Салем. — Заціпенілий розум Тімоті знову прокрутив ці слова. — Салем, 1970. Там буде дядько Фрай і загорнута у пожовклий саван бабця у тисячному коліні, тато з мамою, Елен, Лора, Сесі та всі інші. Але чи буде він там? Чи може він сподіватися, що доживе до того часу?» З останнім затихаючим поривом вітру геть усі вони зникли — ця тьма шарфів, ця тьма крилатих істот, ця тьма сухого листя, ця тьма скиглячих, здушених звуків, ця тьма ночей, шаленства і мрій.
Мама зачинила двері. Лора взялася за мітлу.
— Не треба, доню, — сказала мама, — поприбираємо ввечері, а зараз нам треба поспати.
Сім’я розбіглася — хто у погріб, хто нагору. Тімоті йшов через прикрашену крепом вітальню, похнюпивши голову. Минаючи дзеркало, яким гралися на вечірці, він побачив у ньому своє відображення — бляклу смертну постать, замерзлу і тремтячу.
— Тімоті, — промовила мама.
Вона підійшла і погладила рукою його обличчя.
ebooksa