Ангел пригляду

«І явився мені ангел з безодні, і був він величезний і страшний. Чорні крила його накрили половину землі, а решта перебувала в мороці й стражданні… Зійшов він з небесної тверді, щоб урятувати світ, який не можна було врятувати… І ось стояв він, як гора Морія, і вибухали над ним снаряди, ракети й міни…»

На мить Субота зупинив скажений перестук пальців, глянув на екран з подивом. Що таке — якісь снаряди, якісь міни? Ангелові належить бути у сяйві блискавиць, до чого тут цей військовий натуралізм… Він заплющив очі, і виник образ, бачений ним сьогодні вві сні — і так воно все й було. Ангел, безумовно, міцно стояв обома ногами в безодні, а ракети і снаряди, злітаючи, вражали його жовтим вогнем. Крила його потоншали, стали рябими від ран і кіптяви, на обличчі відбивався нелюдський смуток, і гнів, і лють…

Субота в тяжкій задумі опустив руки на клавіатуру, кілька секунд вони лежали — потворні, нерухомі, як мертві птахи. Випадково зачепив мізинцем «Enter», і недописаний шматок виник на екрані, вирушив у дорогу по нескінченних просторах світової мережі. Схаменувшись, хотів стерти готовий пост, але спізнився. Користувач Jivanich відреагував миттєво:

«Аффтар, випий йаду!»

Іншим разом він би за словом у кишеню не поліз, щонайменше запропонував би поділитися цією самою отрутою. Але зараз у ньому щось спинилося, немов програвач поставили на паузу…

А коменти вже посипалися, як котяхи з-під кози.

«Валяюсь!»

«Сам придумав?»

«Біблія?»

«Ацький сотона?»

На останній репліці пальці його, до того мертві й німі, невпевнено заворушилися, воскресаючи.

«Не думаю…» — набрав Субота.

«А хто?» — миттю запитали на тому боці, засмикалося тонке павутиння-.

Секунду він мовчав. Потім пальці заворушилися самі собою, і по екрану поповзли літери. Вони повзли, лякаючи, зростаючи на очах, заповнюючи весь видимий простір…

«І був він найвеличнішим з ненароджених, і ім’я йому було — архістратиг Михаїл…»

Субота дивився на екран, не розуміючи, чи він викликав до життя ці слова, чи вони виникли самі собою, вишикувалися в бойову лаву, а слідом за ними повинні були виникнути інші, нові фаланги й раті.

Як наяву, згадався тепер йому весь сон, побачений цієї ночі. І це був навіть не сон, а видіння на зразок тих, які бували святим і духовидцям. Жахлива фігура архангела, безмірна, неймовірна, височіла в неосяжній далині, розкинувши могутні чорні крила й затуляючи собою обрій. Натомість він, Субота, знав про архангела все: звідки той узявся, чого хоче і де саме перебуває в цей момент. Поряд із архангелом бачив він також жіночий силует — напівпрозорий, осяяний неяскравим світлом, від нього йшло відчуття надзвичайної давнини. І жінку він теж знав, невідомо звідки, але знав: свята Катерина Александрійська, колись замучена римським цезарем Максиміном.

Він дивився на все це, а пальці його рухалися самі, і на екрані поспіхом тіснилися все нові літери. Раптово комп’ютер пікнув і завис. Літери заворушились і обсипалися з екрана в темну купку, а потім зовсім зотліли, розтанули. Субота завмер — невже вірус? Він намацав пляшку, принесену з кухні, відпив трохи, в очах прояснилося. Ні, комп’ютер працював, але останній його пост кудись зник…

У чат до нього сухо постукав невідомий. Так і було позначено: «Невідомий», а на аватарці зяяла порожнеча.

«Доброго дня, Юрію Олексійовичу, — ввічливо писав Невідомий. — Ми б хотіли з вами поспілкуватися — для взаємної, сподіваюся, вигоди…»