Ангел пригляду

— Добу… Коли рушає?

— Десь за півгодини.

— По конях! — вигукнув другий, і обидва кинулися до виходу з вокзалу. Касирка прилипла носом до шибки, провела приголомшеним поглядом, а потім відкинулася на стілець.

Обидва проскочили у важкі вокзальні двері так, ніби тих зовсім не було, і опинилися на площі перед торговельним центром. Там вони стрибнули в задушливе нутро лілового «Мерседеса», дали по газах і, розкидаючи брудний сніг, загвинтились у череду ранкових автомобілів, що повзли в ранкових заторах.

У той самий час Рубінштейн дістався нарешті до автостанції і придбав квиток до Західного автовокзалу міста Донецька. На це пішли всі відкладені в ліву кишеню гроші, після чого він підтюпцем побіг до автобуса. Умостився на останньому сидінні, пошматованому чиїмось ножичком по коричневому дерматину. Їхати там було незручно, зате тепер він бачив усіх в автобусі, а його — ніхто.

Однак, як зазвичай це буває, взявся невідь звідки дід-пролетар: обличчя в зморшках і старечому пігменті, широкі кістляві ручиська, побитий ватник на голе тіло, на грудях — георгіївська стрічка. Обернувся з переднього сидіння, кивнув ріденькою сивиною на тімені, повагом завів розмову.

— У Новоросію, солдатику? — запитав, посміхаючись так, що стало видно зламаний міст у лівій щелепі.— Битися за праве діло? Дамо перцю укрофашистам!

І войовничо потрусив жовтим кулаком. Був би дід випадковим перехожим, можна й промовчати. Безвідмовна тактика з компатріотом: якщо мовчить, то людина особлива — начальник або, чого доброго, з органів. Але їхати треба майже добу, і Рубінштейн вважав за краще налагодити взаєморозуміння.

— Додому їду, — сказав коротко.

— До дочки чи онуки? — поцікавився настирливий старий, розтискаючи грізний кулак.

— Саме так, — кивнув Рубінштейн, і спантеличений співрозмовник на якийсь час замовк, збираючись думки: то до доньки чи онуки? Чи до обох?

Народ потихеньку набивався в автобус. Публіка була потерта, похмура, наче кимось навмисне ображена. Воно й сама Москва — місто невеселе, а вже про Донецьк, куди збиралися, годі й казати.

Через півгодини автобус, трусячи пасажирів на вибоїнах, відвалив від автостанції. Двері зачинились, і всередині відразу запахло кислим, ропою, наче й не людей везли, а огірки або, що гірше, оселедці. Але Рубінштейн нічого цього вже не відчував, бо спав на покраяному сидінні простим старечим сном.

Ще за п’ятнадцять хвилин на автостанцію закотив ліловий «Мерседес». Звідти вискочили два здоровані з жовтими очима, зробили коло пошани по станції, переконалися, що потрібний автобус від’їхав безповоротно, знову завантажилися в машину і з ревом помчали, на автостраду.

Глава 3

Субота

Юрія Олексійовича Суботу, штатного фрілансера глянцевого журналу «Інше», пробудив від сну по-варварськи ранній дзвінок мобільного. Сон був сумний, болісний, якийсь неосяжний — немов останній, який випало йому бачити за життя. Незвичайний був сон, мабуть, пророчий, тільки от ніяк не згадати, про що саме.

Телефон дзвонив, і Субота, розліплюючи сонні повіки, глипнув на годинник — смарагдовим полум’ям палали на ньому цифри 8:15. На душі зробилося тоскно: знав Субота, що не телефонують так рано, щоб повідомити добру новину, а поганих і без того було через край.

Слухавка тьохкала солов’їними трелями, Субота дивився на неї похмуро, з огидою. Може, не брати? А раптом звістки не лише погані, але й важливі пропустиш — каятися будеш, а вже пізно: поїзд пішов, гудок локомотива розсік життя на «було» і «не було»…

До всього, страшенно боліла голова. І що найгірше, боліла звично. Хміль тепер не вивітрювався з Юрія Олексійовича, хіба тільки за недоглядом. А якщо раптом і траплялося таке, напоготові завжди стояла пляшечка односолодового віскі — ну, може, й не односолодового, звичайного дешевого, — і рятівний туман у голові поповнювався справно. Головний біль кращий за душевний, кращий, — страждає сама лише смертна плоть. Безсмертна ж, на думку багатьох, душа в цю мить стискалася, ховалася в потайних тілесних порожнинах, не подавала ознак життя.