— Самі ставили, мадам? — з вишуканою ввічливістю уточнював Субота.
Господиня лютувала, горлала в слухавку щось нерозбірливе, згадувала прокурора. Він не слухав, тільки час від часу вставляв: «так, мадам», «ні, мадам», і все невлад, чим ще більше дратував її. Закінчила вона страшною клятвою, що коли через тиждень він не заплатить, то вилетить, як корок з пляшки, до Фебової матері. Може, він недочув, малася на увазі якась інша матір, але суті це не змінювало.
Поклавши слухавку, Субота замислився щодо перспектив. Не схоже, щоб бесіда з господинею надто поліпшила їхні стосунки. Утім, надія ще лишалась аж до сьогодні. Тепер кінець, грошей чекати немає звідки.
Субота подумав, що якби господиня була років на тридцять — а краще на сорок — молодшою, її можна було б спокусити. Але вона, як висловлюються у вищому світі, давно вже некондиція… Не кажучи про те, що джентльменові не личить. Простіше вже зарубати її, зі старенькими завжди так роблять, цього навіть класики вчать. Але тоді треба плентатися в будівельний по сокиру, а це знову непередбачені витрати. Та й яку, власне, сокиру брати — різницьку чи згодиться звичайна?
Він не втримався, гмикнув — чула б його зараз господиня!
Від міркувань фривольних і злодійських Субота перейшов до реальних стратегій. У нижній шухляді письмового столу припадав даремно порохом диплом педагогічного інституту. Згадавши про це, він вирішив зробити запаморочливу кар’єру — піти в школу вчителем мови! Думка, безперечно, дика, але за це платять якісь гроші… У всякому разі, мають. Навряд чи вчителі працюють за голу ідею…
Субота набрав в айфоні слово «вчитель», пошуковик послужливо викинув посилання: вчителя побили… звинуватили… скалічили… завели кримінальну справу… Тут же вилізли відео, де школярі ображали підстаркуватих наставниць, плювали в них, гамселили стільцями, билися з ними навкулачки і, що прикро, регулярно перемагали. Субота, звичайно, не бабця-вчителька, він і сам, либонь, когось відлупцює, а потім викине у вікно двох-трьох учнів… Та хоч і весь клас — здоров’я дозволяє. Це, звичайно, чудово, але що потім? Жебрацька доля та арештантська неволя… Ні, школа — це не для нього. Краще вже щира праця мозолева, як той казав… Тим паче, що вчительської платні все одно не вистачить на життя та оплату житла.
Сум знов охопив його.
Ах, як усе це невчасно, як жахливо, ганебно, огидно… Так, криза, але чому так по-варварськи грубо, чому він першим потрапив під колесо? Субота заскреготів зубами, відсьорбнув ще ковток, лють здійнялась до горла, світ знову вбрався в багряні тони… Руки свербіли від бажання помститися, повіка сіпалася.
Що ж тепер робити, куди бігти, у кого просити вибачення, кого звинувачувати, кого все-таки прикінчити? Відповідсекра Алімова з його смутком віслюка, головреда Железнова, що вічно чухався, чи власника журналу — спортивного, сухорлявого Терентьєва? Ні, не те… Нікого не треба вбивати. Піднеси свій дух і ні на чому не зосереджуй його — і вже поготів на злі та помсті… Мені помста належить, і аз воздам… Хто такий цей «аз», хто воздасть за Суботу, за всіх принижених, ображених, несправедливо звільнених? Та той же, хто й завжди. Господь наш Бог, творець неба і землі…
Стало важко дихати. Субота навстіж відчинив фрамугу, безпритульне повітря зими ввірвалось у кімнату, від холодного подиху волосся на мить заворушилося.
Кажете, негідники, помер Бог? Брешете. Не помер він, живий, неодмінно десь тут, поруч… Тільки ховається від вас — від ліні, дурості, жадібності, злості. Сховався в глибокому космосі, а на видимому обрії залишив тільки скло небесне, непроникне склепіння. Де ти, Господи, на чиїх небесах?..
Кімната стрімко вихолоняла.
Субота зачинив вікно, пройшов у ванну, зупинився перед дзеркалом. Круті плечі, потужний торс, рельєфні біцепси, обличчя тверде, немов з граніту, — ось що хотів би він там бачити. Але нічого цього не було — ні в дзеркалі, ні будь-де. А були огрядне тіло, сірувата фізіономія, гірка зморшка біля губ. Очі? Колись ясні, хоч дивись у них, а нині тьмяні, ніби попелом притрушені. Мабуть, волосся ще нічого — густе, темне, з ледь помітною сивиною. На решту й дивитися нема чого.
Але жінки все ще кохали його. За що? За те, що чоловіків набагато менше в наших краях, ніж жінок? Чи все-таки за талант, який іноді спалахував легким вогнем в очах? Але коли навіть так, вогонь цей приречений, скоро згасне, майже вже згас…
Субота став під душ, блаженно замружився. Гнів і обурення поступово відпускали, в очах прояснилось, але Бог усе не йшов з голови. Що він таке? Сказано ж — Бог є любов, він усім за все помститься, а потім усіх помилує…
Він витерся, одягнувся, прихопив пляшку, сів у кухні і став пити… І раптом зупинився — як блискавкою вдарило. З чого б це згадався йому Бог? Він же навіть до церкви не ходить, Субота, хоча хрестик, ясна річ, валяється десь — на згадку про стару няню, яка навіщось умовила його хреститися в зрілому вже віці. Грішний Субота, не носить хрестик. Та й як носити, якщо не сповідатись і не причащатись? Усім відомо — тоді хрестик пекти починає, на грудях розквітають червоні виразки. І алергія тут ні до чого, не дуріть голову…
Він хотів ковтнути ще, але, забувшись, промахнувся, боляче вдарив шийкою пляшки по яснах. У роті озвалося залізом, заболіли зуби, і він згадав усе — немов щойно прокинувся.
Юрій Олексійович вискочив з кухні, кинувся до комп’ютера, увімкнув, засмикав мишкою, пританцьовуючи з нетерплячки. Як же він міг забути?!
Комп’ютер, порохкуючи, завантажився, розлив монітором зелену хвилю робочого столу. Субота запустив «Експлорер», увійшов у «Фейсбук». Зітхнув глибоко, відмахнувся від вічного «Про що ви думаєте?», потім на секунду завис над клавіатурою, немов яструб над курчам, та й упав на неї зі всього розгону, всіма десятьма пальцями, що скажено застукотіли:
ebooksa