— Хворі? — тільки й запитав він, сам злякавшись свого голосу — глухого, сиплого.
— Живі, всі живі, слава Богу, сиділи в підвалі…
— Ну й добре, — промовив лікар, непритомніючи.
Отямився Ясинський у ліжку, накритий двома ковдрами. Почувався слабким, але думки були ясні: вітаміни в крапельниці і цефтобіпрол внутрішньовенно робили свою справу. Ліжко йому поставили просто в кабінеті, біля масивного столу завідувача. Він подумки схвалив — тісно, але затишно. Набагато гірше лежати у великій холодній палаті.
Варто було лікареві розплющити очі, як у кабінет зайшла Андрухович, наче тільки того й чекала. Сіла поруч на стілець.
— Станіславе Владиславовичу, як ви?
Він слабко всміхнувся.
— Бувало гірше…
Андрухович поклала руку йому на чоло.
— Температуру ми начебто збили, до пневмонії, думаю, не дійде.
Лікар дивився на старшу медсестру і на те, що його збентежило. Та перехопила цей погляд, запахнула на собі пальто. І тут лікар зрозумів: Наталя Онисимівна не в звичайному білому халаті, а в коричневій драповій одежині.
— Електрики немає,— ніби виправдовуючись, сказала Андрухович. — Опалення вимкнули… Нічого немає, навіть води.
— Гарячої чи холодної? — запитав Ясинський.
— Ніякої. Взагалі нічого.
Ясинський замислився.
— Дуже швидко приміщення вистигає,— винувато сказала медсестра. — Треба щось вирішувати, Станіславе Владиславовичу…
У кабінет шулікою зазирнула гачкувата старенька — Олена Іванівна Повалій, депресивно-параноїдний синдром. Андрухович перехопила погляд лікаря, повернулася до дверей, сказала лагідно, але твердо:
— Бабусю, йдіть у палату…
— Що дають? — похмуро запитала Повалій.
— Нічого не дають. У палату йдіть, бабусю…
ebooksa