Ангел пригляду

Напевно, не обійшлося тут без того похмурого сарказму, який властивий усьому крилатому племені, а не самим лише бунтівним.

Відповідальний ангел, споряджаючи Рубінштейна в дорогу, сардонічно посміхався.

— Чудово, — глузливо зауважив він, тонкими нервовими пальцями засмикуючи на ньому тлінну плоть. — Натуральний homo sapiens, хоч просто зараз на смітник…

На смітник чи ні, але вигляд новоявлений син людський мав вельми кепський. Лисий, худий, скоцюрблений, з виряченими за товстими скельцями окулярів здивованими очима — пенсіонер, старий уже, з усіма належними людській плоті хворобами та недугами… Смертний, до знемоги смертний, як і решта всього в цьому пеклі, в юдолі страждань і сліз… І досі, через роки на землі, очі його дивилися здивовано — хоч який уже він був ангел, а все одно не міг звикнути до жорстокості й беззаконня, які чинили люди самі над собою…

Рубінштейн сів на ліжку, увімкнув бра під ворсистим від старості абажуром. Хворобливе світло пролилося на підлогу, вимастило стіни примарною жовтизною.

Нестерпно боліли скроні, співала, спалахувала, тріпотіла в них дика, нелюдська мелодія. Лікар Ясинський, оглянувши Рубінштейна, визначив би з ходу, що ці пісні виспівує уповільнена шизофренія. Але лікар помилявся: концерт давала не хвороба, а хор ангельських чинів. Особливо виразно звучали в ньому жахливі баси-профундо Влад і пронизливі рулади Начал.

То був знак поклику: архангел сходить на земні рівнини. На ті, де споконвіку правив Сатана- їл — за однією дуже давньою угодою між пеклом і вищими Сферами. Земля з усіма її горами, річками, океанами й пустелями була віддана дияволу в безстрокове володіння — тому й звався він князем світу цього, хоч і хибно.

Що ж до Рубінштейна, то саме він мав зустріти архістратига хлібом-сіллю, а також сприяти його аварійній місії. Про яку він нічого не знав, хоча, звичайно, гадати й припускати ніхто заборонити йому не міг.

Утім, достеменно відоме одне: архангел просто так спуститися на Землю не може. Архангелу взагалі не місце на Землі — як і будь-кому з небесного воїнства. За тією ж давньою угодою, виняток робиться лише для ангелів пригляду, на зразок Івана Івановича Рубінштейна. Лише вони безперешкодно сходять із осяйних висот у земні прірви. І то лише тому, що люди, які перекинулися нині до Люцифера, колись були дітьми Божими. І малі ангели, скоцюрбившись у тлінних тілах, стежили за ладом по всій планеті, у найрізноманітніших її місцях. Щоб земне чистилище не спалахнуло врешті справді пекельним вогнем. Щоб не занадто явно порушувалися постанови і не настільки відверто зневажалися закони. І нарешті, щоб князі ночі не забували про міру страждань, відміряну людству, і ні в якому разі її не перевищували.

Тож ангел пригляду Рубінштейн, звичайно, приглядав, — але не більше. За гамбурзьким рахунком, втручатися ні в що він не міг. Хіба в дрібниці: бабусю через дорогу перевести, оформити кредит безвідсотковий, штовхнути під руку снайпера-вбивцю… І взагалі — не його це була компетенція — втручатись у земні справи. Лише з крайньої необхідності слав він нагору сигнали, а там уже як начальство, тобто Начала, вирішить. Разом із Престолами, Пануванням, Силами і Владами.

Але останнє слово, як завжди, — за архістратигом.

І ось тепер, схоже, слово це нарешті має пролунати. Поклик Левіафана і гуркіт наднової, жар тисячі сонць і покаянне виття чорної діри, загибель світу і його порятунок крилися в слові архангела.

Але тут, як у будь-якій справі, були тонкощі. Існував якийсь таємний манускрипт. Текст його на початку всіх часів узгодили між собою і виклали зірками на Молочному Шляху — щоб уникнути хибних тлумачень. Пізніше він був записаний арамейською на шкурі цапа, а зовсім нещодавно відсканований і завантажений у пам’ять Рубінштейнового мобільника.

І тепер, у пошуках отого мобільника, Рубінштейн провів рукою по тумбочці, вколовся гострою тріскою, загнав скалку, охнув, підніс палець до рота і спробував викусити темну гнилувату цятку. Однак вона легко вислизнула від нерівних старечих зубів. Тіло — смертне, старе, хворе — явно глузувало з нього.

«Пізніше витягну», — вирішив роздратований Рубінштейн.

Він почепив на носа старомодні окуляри без оправи і тут же виявив загублений мобільних. Той розлігся на самому краю тумбочки, тільки торкнися — гепнеться на підлогу, розлетиться на пластикові уламки. Таке вже трапилось одного разу, добре, що вся інформація була на сім-карті.

Уже обережніше — хто в нас береженого береже? — ангел узяв мобільних із тумбочки лівою рукою, підніс ближче до очей, тицьнув у кнопку «меню», перейшов у «файли» і звідти — в «інше». Саме там лежав манускрипт — як у галактичній версії, так і в спрощеній, старозаповітній. Зрозуміло, ангелу пригляду текст був ні до чого. Слова угоди були випалені в його голові божественним паяльником, небесний розум зберігав усі літери до останньої. Однак дірява людська пам’ять, пам’ять Рубінштейна, потребувала підкріплення й звіряння.

Про що ж ішлося в цьому манускрипті?

По-перше, про те, що між Землею і Сферами встановлено настільки давню й потужну Перепону, що здолати її звичайним шляхом не зміг би навіть начальник ангельського воїнства. Потрапити на землю архангел міг лише крізь пекельну воронку.

По-друге, про те, що пекельна воронка розташовується в місцях найбільших на цей час страждань, як правило — у зонах бойових дій.