Так принаймні здавалося йому нещодавно. А вийшло зовсім по-іншому. Знищили лікарню, і тепер лікар сам розпускає хворих по домівках. І куди податися йому самому — незрозуміло, всі ці тижні Ясинський жив при лікарні. Тимчасово, звичайно, можна і в бомбосховище, а там видно буде. Але брати в бомбосховище хворих не можна — їм догляд потрібний, режим, харчування нормальне. А якщо завтра все-таки вб’ють його — хто про них подбає? Ні, йому нізащо не можна…
Лікар знову подивився на Іванчука. А в того очі сховалися під важку лобову броню, похмуро дивляться, як миші з підпілля, губи ворушаться.
Ясинський напружив слух, зосередив увагу…
— Не можу, лікарю, вибачте… З двома не впораюсь. А Катю взяти — це будь ласка…
Ах Катю, Катю… Струнка, висока, м’які риси обличчя, очі глибокі, сірі… У періоди ремісії лагідна, привітна, ні з ким не сперечається, з усіма погоджується. В інший час, з іншими препаратами, певно, одужала б, пішла б у білій фаті під вінець, обсипали її хмелем, а щасливий наречений ішов би поруч, задивлявся на неї…
Спалахнув раптом у жилах застудний жар, скипіла кров, затягло свідомість мороком. На мить здалося лікареві, що саме він — той щасливий наречений. Це його обсипають хмелем. Це він іде попідруки з Катею, і вона дивиться на нього закоханим, довірливим, не каламутним поглядом.
Лікар здригнувся. Струсив із себе морок, глянув на Іванчука.
Невже віддати її цьому? Ні, не годиться. Хто знає, що він з нею зробить? Що ж, хай буде як буде.
— Гаразд, — сказав лікар. — Я сам візьму Катю…
Ошуканий Іванчук ображено засопів.
— А панотця Михайла?
— І панотця Михайла, звісно… Обох.
І теж, як і Катя, з’явився перед ним панотець Михайло — сидів навпроти за столом, дивився, схиливши голову набік, погляд уважний, співчутливий. А він, лікар, навпаки, сердився, ніби хтось невидимий під’юджував, сердито тупцяв ратицями, бив у бік кривими ріжками…
— Ну а якщо не клеїти дурня, панотче Михайле? — суворо допитувався лікар. — Ну який же з вас небесний бухгалтер? Що ви там, на небесах, підраховувати зібралися? Гріхи людські? Чи срібляники юд усіляких?
— Та не підраховую я, — відповів панотець Михайло. Промовляв утомлено — ліки діяли. — Нічого не підраховую, просто встановлюю міру.
— Чого міру? — не зрозумів лікар.
— Усього. Добра і зла, поганого й доброго, бруду і святості…— Потім подумав і додав: — А взагалі-то ви праві. Ніякий я не бухгалтер… Але справжньої своєї посади назвати ніяк не можу. Не годиться.
Зітхнув лікар, постукав олівцем по столу. Ось і говори з ними після цього! У всьому іншому — цілком нормальна людина, але як до небес доходить, тут панотця Михайла до тями нічим не повернути. І галоперидол закінчується… З іншого боку, навіщо йому галоперидол? Він же тихий… А що, як раптом хвороба почне прогресувати? Якщо він, приміром, себе архангелом стане вважати й почне карати грішний рід людський?..
Зіщулився лікар. З’явився перед його внутрішнім поглядом панотець Михайло заввишки з телевежу, з чорними крилами за спиною — саме чорними, як гнів архангельський. Хоча, власне, навіщо йому крила? Він і без крил може. Тут головне, щоб гострий предмет трапився під руку. І не дай Боже трапиться йому дорогою який-небудь орк — бухий чи обдовбаний… І дивитися не стане, хто перед ним — архангел чи псих, угатить чергою, і прощавай, панотче Михайле, — там, де немає ні хвороби, ні журби, ні смутку, а лише життя нескінче-е-енне!..
Відчув на собі лікар пильний погляд панотця Михайла, стрепенувся, напустив на себе суворість. Не личить себе перед пацієнтами принижувати, архангел тут один — це він сам, лікар Ясинський.
ebooksa