— Бабусю, — пробуркотіла та, жуючи зморшкуватою губою. — Сімдесят років була стара потвора, склеротичка клята, а тепер бабуся. Видно, смерть близько.
Хвора зникла у дверному отворі. Андрухович знов обернулася до Ясинського.
— Що робити будемо, Станіславе Владиславовичу?
Лікар, як та стара, пожував губами. Але різниця між ними була в тому, що Олена Іванівна відвернулася від світу й пішла в безумство, а він такої розкоші дозволити собі не міг. Має слушність старша медсестра, треба рішення приймати, а вони одне гірше за інше.
— Збирайте персонал, — мовив він нарешті і прикрив очі — сил небагато, треба економити…
Через п’ятнадцять хвилин у кабінеті зібралися всі співробітники, дивилися хто сумирно, хто похмуро, але всі — з надією. Лікар Ясинський уже не лежав — сидів у кріслі, блідий, як мрець, промовляв ледь чутно:
— Евакуюватися немає ні найменшої можливості… Будівля непридатна і, до того ж, пристріляна, наступний обстріл може знищити хворих разом з нами… Звідси висновок: треба лікарню розпускати, ризикувати життям людей ми не маємо права.
Билася-стукотіла кров у скронях, під блідою шкірою спалахували лімфоцити, борючись із хворобою. Що ж ти робиш, лікарю Ясинський, де це бачено — розпускати божевільню? Куди вони підуть, психохроніки, хто їм догляд забезпечить? А де бачено, спитаймося, щоб по живих людях з артилерійських систем гатити? Ото ж бо й воно, і не базікайте про те, чого не знаєте. До того ж, не просто так ми лікарню розганяємо: у кого є рідні — до них, з докладними інструкціями, решту розберемо між собою.
Ще за чверть години все було вирішено, залишилося всього двоє неприкаяних.
— Панотець Михайло, — підсумував лікар. — І ще Катя-юродива…
Отже, Катя… Параноїдна шизофренія. Її тут звуть юродивою Христа ради. Молода, кучерява, цибата, а в душі геть стара — то темна, то кумедна. За іншого часу, за государя імператора, бути б їй місцевою прикметою, ходити брукованими вулицями, погрожувати перехожим тонким пальчиком, показувати червоний язик, пронизливо викрикувати дурниці про Бога та ангелів, лякати рогатих бісів, які з напівп’яні забрели в провулки, що ведуть до храму, а ночами, видершись на дзвіницю, бешкетувати, розправляти крила й кукурікати, закликаючи архангела Рафаїла.
Ну а тепер законопатили її, як решту, в жовтий дім, надійні замки, в гамівні сорочки, напихають галоперидолом, пророцтв ніхто слухати не хоче, нікому її не треба…
— Панотця Михайла хто візьме, питаю? І Катю-юродиву?
Усі мовчать, опустили голови. І старша медсестра, сувора Наталя Онисимівна, яка навіть до буйних у бокс заходила з самим шприцом напереваги і з молитвою. І добра тітка Нюра, санітарка, що останню сорочку готова з себе зняти заради інших… Медбрати теж мовчать, похнюпивши стрижені голови на могутніх шиях. Хоча ні, не всі. Один підвівся, шукає очима — рудий Іванчук, з новеньких, навіть півроку в лікарні не відпрацював.
— Я візьму, — каже. — Я Катю візьму…
Не сподобався лікареві блиск в очах — солодкий, хтивий. Для Ясинського всі вони — хворі, суцільна неміч і сльози, муки й страждання. А цей у Каті бачить жінку. Недобре це. Але виходу немає. Отже, доведеться втовкмачити йому, щоб несамохіть гріха на душу не взяв… Якщо, звичайно, знає, що це таке… Але спробувати треба.
— А панотця Михайла візьмеш, Іванчук?
— Що?
— Панотця, кажу, Михайла візьмеш?
Правду сказати, він би й сам їх узяв — і Катю, і панотця Михайла. Кому ж брати тяжких пацієнтів, як не завідувачу відділення… Аж ось біда — нікуди їх йому брати. Три дні тому рознесло його однокімнатну, сама чорна діра в будинку лишилася, як дупло в зубі, ані тобі стін, ані підлоги. Добре хоч, що його вдома не було — пощастило. Божий промисел, не інакше. Порадів був — отже, навіщось потрібен він ще на цьому світі. Ну а навіщо потрібен лікар, окрім як хворих доглядати?.. Хворі є завжди, тож лікареві Ясинському теж треба бути. І не дістане його ні артилерійський снаряд, ні міна, ні куля, не підірветься він на розтяжці і п’яний ополченець не встромить йому в горлянку широкий штик-ніж…
ebooksa