Пограймося в отруту!
Рей Дуґлас Бредбері — один із найвідоміших американських письменників-фантастів, автор близько 400 літературних творів різних жанрів: оповідань, романів, віршів, есе, п"єс для театру і радіо, кіно- й телесценаріїв. Твори письменника є впізнаваними за їх емоційним, психологічним стилем. На думку критиків, Бредбері є унікальним явищем в американській літературі.
v 1.0 ArmanDragon (Оцифрування книг Гуртом)
Рей Бредбері
Пограймося в отруту!
Ягода на дні чаші
Вільям Ектон звівся на ноги. Годинник над каміном пробив опівніч.
Він подивився на свої пальці, і на велику кімнату, і на чоловіка, який лежав на підлозі. Вільям Ектон, чиї пальці так звично натискали клавіші друкарської машинки та з любов’ю смажили яєчню з беконом на сніданок, отепер учинив убивство тими самими десятьма кривими пальцями.
Він ніколи не думав про себе як про скульптора, але тепер, дивлячись униз на тіло на відполірованій дерев’яній підлозі, усвідомив, що якимось творчим стисненням, викривленням і скручуванням людської глини він оволодів цим чоловіком на ім’я Дональд Гакслі і змінив його зовнішній вигляд, кожен складник його тіла.
Рухами своїх пальців він прибрав строгий блиск очей Гакслі, замінив його на сліпу тупість холодних очниць. Завжди рожеві та чуттєві губи розкрилися, щоби явити великі зуби, жовті різці, нікотинові ікла, золоті кутні зуби. Ніс, раніше рожевий, тепер був поцяткований, блідий, знебарвлений. Так само і вуха. Руки Гакслі на підлозі були розкриті, вони вперше у своєму житті просили, а не вимагали.
Так, це була художня концепція. Загалом, зміна додала Гакслі доброти. Смерть зробила його приємним чоловіком, з яким можна мати справу. Тепер ви можете з ним говорити і він слухатиме.
Вільям Ектон поглянув на свої пальці.
Це було зроблено. Тепер вже нічого не змінити. Чи хтось чув? Він прислухався. Ззовні долинав звичайний нічний шум вулиці. Ніхто не грюкає у двері, не виламують вхід, не вимагають впустити. Убивство, себто скульптурне перетворення теплої глини на холодну, було здійснене — і ніхто про це не знає.
Що тепер? Годинник бив опівніч. Кожен удар істерично штовхав його до дверей. Поспішати, забиратися, бігти, ніколи не повертатися, сісти на потяг, спіймати таксі, геть, подалі, йти, бігти, крокувати, але вирватися звідси!
Його руки плавали й оберталися перед очима.
Неспішно обмірковуючи все, він сплів їх. Вони ніби злилися з повітрям, здавалися легкими, наче пір’їни. «Чому він так на них дивиться? — запитав він себе. — Чи було в них щось особливе, що він мав призупинити після успішного задушення й дослідити вигин за вигином?»
Це були звичайні руки. Не товсті і не худі, не довгі і не короткі, не волохаті і не безволосі, без манікюру, але й не брудні, не м’які і не мозолисті, не зморшкуваті і не гладенькі. Не вбивчі, але ж і не безневинні. Коли він дивився на них, то вони здавалися йому дивом.
Його цікавили аж ніяк не руки, й аж ніяк не пальці. У заціпенілому безчассі після вчиненого насильства його цікавили винятково
Годинник цокав над каміном.
Вільям Ектон опустився на коліна над тілом Гакслі, вийняв носовичок з кишені мерця і взявся методично витирати ним горло Гакслі. Він ретельно і з несамовитою енергією витер не лише горло, а й обличчя і шию. Потім звівся на ноги.
Подивився на горло. Подивився на відполіровану підлогу. Повільно схилився й обмахнув підлогу кількома порухами хустинки, а потім взявся терти і вишкрябувати її. Спершу навколо голови трупа, а потім біля рук. А потім почав чистити підлогу навколо всього тіла. Витер її на цілий ярд з усіх боків. А потім ще на два ярди. А потім на три в усіх напрямках. А потім…
Потім він зупинився.