Ектон завмер, витріщився на двері, на годинник, на двері, на годинник.
Хтось гучно грюкнув у двері.
Минула довга хвилина. Ектон не дихав. Без свіжого повітря в легенях він почав відчувати слабкість і пітніти. Тиша в його голові сповнилася гучними холодними хвилями, які билися об важкі скелі.
— Гей, там! — вигукнув п’яний голос. — Я знаю, що ти там, Гакслі! Відчиняй! Це Біллі-бой, п’яний, як чіп! Гакслі, старий друзяко, відчиняй-но.
— Забирайся, — прошепотів беззвучно Ектон.
— Гакслі, ти ж там, я чую, як ти
— Так, я тут, — прошепотів Ектон, який почувався млявим і незграбним на підлозі, незграбним, похололим і німим. — Так.
— Чорт! — мовив голос і розчинився у тумані. Кроки почовгали далі. — Чорт…
Ектон довго стояв із заплющеними очима, відчуваючи аж у голові калатання серця. Коли він, зрештою, розплющив очі, то поглянув на нову стіну перед ним і зважився заговорити.
— Дурниця, — сказав він. — Ця стіна бездоганна. Я не
Він обернувся.
Краєм ока зауважив дрібне павутиння. Коли він повернувся спиною, то павучки виповзли і почали займатися своєю делікатною роботою. Не на стіні зліва, яку він витер, а на тих трьох, які ще не чіпав. Щоразу, коли він дивився на павуків, вони ховалися, і виповзали тільки тоді, коли він відвертався.
— З цими стінами все нормально, — наполягав він. — Я не торкався їх!
Ектон підійшов до письмового столу, за яким раніше сидів Гакслі. Він висунув шухляду і дістав те, що шукав. Невелике збільшувальне скло, яке Гакслі іноді використовував для читання. Від узяв лупу і стривожено підійшов до стіни.
Відбитки пальців.
— Та це ж не мої! — нервово засміявся він. — Я
На стіні їх було повно.
— Ось цей, наприклад, — сказав він. — Довгий і загострений. Можу закластися, що жіночий.
— Точно?
— Точно!