Чоловік піднявся сходами, щоби перевдягнутися і приготуватися до виселення родичів. Знімаючи запонку з елегантних манжетів, він схилив голову набік. Музика. Спершу він не звернув на неї уваги. А тоді повільно підвів обличчя до стелі, відтак барва зійшла з його щік.
На даху будинку народжувалася музика. Нота за нотою, і вона лякала його.
Кожен її звук витворювався дотиком до однієї-єдиної струни арфи. Цей тихий звук розростався в абсолютній тиші, аж доки не став співмірним із нею самою і не оскаженів від обширу безгоміння, в якому мав простягнутися.
Двері розчахнулися під тиском рук, і чоловік побіг на третій поверх. Поручень звивався під його напруженими, стиснутими долонями, наче довга, гладенька змія. Сходи рвалися вгору, довшаючи і темнішаючи. Спершу Ґреппін тільки повільно плентався, а тепер уже щодуху мчав, і навіть якщо на його шляху враз надумає постати стіна, то він все одно не спиниться, доки не побачить кров і подряпини від нігтів там, де намагатиметься пройти крізь неї.
Він почувався мишею, що мчала в ясному та величному просторі дзвона, де в найвищих сферах стугоніла струна арфи. Вона стискалася навколо нього, захоплюючи в тенета звуку, дала його страхам поживу та життя, обійняла його. Страх прив’язував його до струни, як пуповина до матері. Він намагався розірвати пуповину руками, але не міг. Здалося, ніби хтось захопив нову бентежну струну.
Ще один струнний передзвін. І ще.
— Годі, тихо! — заволав він. — У моєму домі не може бути галасу. Уже два тижні не може. Я сказав, що тут не буде більше гамору. А отже, це неможливо! Тихо!
Він полетів на горище.
Полегшення охопило його, як істерика.
Краплі дощу падали крізь дірку в даху та розбивалися з гучною луною об високу шию кришталевої шведської вази для квітів.
Швидким переможним ударом ноги він розбив вазу!
У своїй кімнаті він обрав стару сорочку та пошарпані штани, а тоді загиготів. Музика зникла, дірку залатано — тишу відновлено. Бувають різні тиші, й кожна з них має своє обличчя. Є тиша літньої ночі, яка насправді нітрохи не схожа на тишу. У ній шари комашиних співів накладаються один на одного, переплітаються з потріскуванням дугових електричних ламп, що виблискують маленькими самотніми орбітами на порожніх путівцях і випромінюють тендітні мерехтливі кільця на догоду ночі. Щоб назвати тишу літньої ночі тишею, слухачеві необхідно проявити багато нечулості та зневаги. Це ж анітрохи не тиша! Та буває й по-справжньому могильне зимове безгоміння. Воно таке стиснуте та нетривке, ладне вибухнути від першого ж дотику весни. Ця тиша породжує звуки в самій собі, кожен тріск, кожен подих чи слово, видихнуте в морозяну опівніч у діамантове повітря, обертається передзвоном. Ні, ця тиша також не була гідна свого імені. Однак є ще тиша між двома закоханими, які не потребують жодних слів. Знову щоки спалахнули, й він заплющив очі. Це була найприємніша з усіх тиш, бездоганна безмовність із Еліс Джейн. Він про це подбав.
Шепіт.
Він сподівався, що сусіди не почули його божевільний крик.
Тихий шепіт.
А тепер щодо безголосся. Найкращим мовчанням є те, що закладається в кожну крихту буття самої людини, де немає ані кришталевого дзенькоту, ані електрично-комашиного дзижчання. Людський мозок може дати раду кожному звукові, кожній сирені, аж доки не сягне такої тиші, коли зможе чути, як рухаються клітини всередині власної руки.
Шепіт.
Він похитав головою. Нема жодного шепоту. Його просто не може бути в
Шепіт. Тихий відгомін голосів.
— Кажу вам, я одружуюся, — слабко, розгублено пробелькотів він.